Царівна (збірник)

22
18
20
22
24
26
28
30

Вона не хотіла прийняти.

– Або я вже не годна собі заробити на хустку? – боронилася. – Сховай! Тобі там скорше хибне, як мені тут! Деколи й їсти немає що!

Він стояв уже коло неї на рівних ногах, а в його очах блистіли сльози…

– Анно… Анно!.. – говорив щирим, неголосним голосом. – Або я вже в тебе нічого не вартую, що дарунка не хочеш приймати? – Сказавши се, здавив їй так руку, що майже вголос з болю зойкнула; відтак, переглянувшися з ним, узяла дрібний дарунок.

Він кинувся вдоволений, як перше, на землю.

– Кажи що! – просив із внутрішнього, щасливого, майже батьківського вдоволення, з роз"ясненими очима.

– Та що казати, Михайлику? – відповіла вона. – Мені не раз так тяжко на душі, що й сказати не можу! Так, якби мені щось душу підгризало! Щодня… тоді раз… а тоді раз… не раз аж плачу! Не раз прямо так, якби мені хто казав: «Так має все бути!»

Він сплюнув крізь зуби.

– Ти така, як я. Я знаю, що мушу свої роки відбути при жовнірах, а все-таки думаю не раз, так як мама, не раз-таки день у день, чи не можна би якось звідти вирватися? Хоч знаю, що не можна!

– Не можна, Михайле! – сказала вона поважно. – Була би біда! Врешті, ти вже і звик там!

Він махнув рукою.

– Ет, звик! – сказав. – Мені вже тепер не так тяжко, як давно, але то змарнований час, що я його там переживаю; а чого найбільше боюся, се, не дай Боже, смерті. Якби я знав, що маю там згинути, то волів би таки зараз тут стратитися. Так тяжко там умирати!

– Без тата й мами на чужині! – додала вона стиха, смутно, неначе до себе, і сперлася на хвилину об паркан, мов відпочиваючи.

– Я вже знаю, як у війську гинуть і ховають…

Вона зітхнула глибоко.

– Ей Боже добрий!.. День перед тим, заки я сюди приїхав, – тягнув він далі, – саме поховали одного хлопця. Відай, застудився на варті, відлежав свій час, не міг їсти, білів та й білів, кашляв, а одного разу як обернувся до стіни, то вже його аж камрати відвернули. Вже останній раз обернувся сам. Йому зробили парад, музика грала. Але за його домовиною не йшов ані тато, ані мама. Не плакала ні сестра, ні дівчина жодна. Ішли лише його камрати у парах, все в парах, ішов обер-лейтнант, лейтнант, а на чорнім великім возі везли його. Його труна була начорно помальована, на труні стояло чако[243] та усе холіталося. Труна була така чорна, така чорна, кажу тобі, що я, відколи живу, не видів такої чорної. Гірше вугля. Я все мусив дивитися на ту труну. «Вайльо, яка вже чорна! – гадав я все собі. – Та й із нас по тобі може один піти так, як ти! – гадав я. – Та й я можу!»

– Іди, йди! Не говори такого! – зганила його дівчина з переляком. – Ще в лиху годину скажеш!

– «Гей, то буде твоя мамка радуватися, – гадав я собі, – як почує, що Іфтімко вже на тамтім світі! Гей, то буде заводити та й головою об стіну бити!» – тягнув Михайло дальше, не звертаючи уваги на дівочий закид.

– А вона не знала, що він був слабий? – спитала дівчина зі щирим співчуттям, утопивши свої тихі, поважні очі вигребущо в його зір.

– Та де знала! Він не писав! «Що вона мені ніби поможе?» – казав. Врешті він хотів тепер іти на урльоп, та й усе мав надію, що до того часу підійметься. «Підведуся та й піду», – говорив заєдно, сарака.