– Не бійся! – відповів, усміхаючись. Але той усміх споганив його ніжні дитинячі черти до крайності…
«Аби вже мене так моя добра доленька забула, як я її забуду!» – думав дальше, прямуючи байдужим кроком полем до бурдея.
«Побожна! Полізла з мамою на прощу, скавуліла перед усіма іконами, понесла світло та гроші, а тепер – ади! – як кертиці[245], як борсуки лізли десь під землю, аби їх ніхто не ймив, а воно таки вийшло все наверх!!»
Ціле його роздразнене нутро зворохобилося, але заразом відчув він велике вдоволення й несказанну злорадність. Тато й мама докоряли йому за його зносини з Рахірою, мов за проступок, називали найтяжчим гріхом, набивали вуха від рана до вечора прерізними осторогами та грізьбою, що нічого від них не дістане, а он тут пішов старший, звів дурну наймичку й хотів їм у хату ніби невістку впровадити…
Був би майже вголос розсміявся, такою смішною видалася йому оця ціла справа в тій хвилі. «Капітан», як його мати іноді називала, будучий «двірник»!
«Так, таки так! Мама! – говорив у нім якийсь голос дальше. – Вона вже отворить очі і сплесне в ручечки, як довідається про те. Буде вже мати собі потіху».
Одначе його серце не сміялось довго. При спогаді про матір замовкло і схолодніло в його душі. Знав. Так як мати не припустить ніколи в хату Анни за невістку, так не прийме й Рахіри ніколи до себе. Ніколи!
Неначе вовчиця, кинеться до нього й буде відривати його від дівчини, коли прийде вже до шлюбу. Відчув інстинктом, що вона буде його найтяжчим ворогом у боротьбі за його щастя. Ні батько, ні Михайло, ні люди, ніхто інший – лише вона одна! Одна-однісінька вона.
Мимоволі збилися його руки в п"ястуки.
– Мамо! мамо! – просичав ненависно крізь зуби, затискаючи сильно п"ястуки. Всюди стрічав її. Всюди було її повно! Здавалося, був би її здавив, так дуже станула йому нараз в дорозі й з такою свідомою ненавистю згадав її в ту хвилину.
Його груди піднялися із внутрішнього зворушення й ніздрі задрижали. Був страшний в оцій хвилі. Якби була Марійка його тепер побачила, була б без сумніву сказала: «Тепер він знов якийсь без ладу!» До того гризла й мучила його вічна тривога, що не дістане ніякої землі. Почув себе неначе відкиненим, неначе без вартості й відчув, що не може бути без землі… Але і без Рахіри не міг лишитися.
«Рахіра – або земля!..» – сказав одного разу коротко тато, а мама неначе тисячами язиків повторяла те саме. Всі закутки хати відзивалися до нього, як станув лише на порозі дому. Ба навіть і сама земля мала лише ті одні слова для нього. Всюди, де спинився його погляд: на полях, на нивах, де пишалося збіжжя, шелестіла кукурудза, перемінялося все в те одно: «Рахіра – або земля!»
Се випивало його кров і виводило з рівноваги. Під час тих двох років, коли був приневолений служити їй удвоє стільки, вона прикувала його до себе більше, як батько й мати.
А Рахіра знов говорила: «Як не будеш мати землі, то не зможемо побратися! З чого нам жити?»
І справді, з чого їм жити?
А її покинути не приходило йому навіть на думку, не снило навіть. Попросту – не міг бути без неї. Його чоло зморщилося хмарно.
«Рахіра – або земля?..»
А відтак сказав у нім голос виразно й голосно: «А чому не одно й друге?»
Так, чому ж не одно й друге?
«І одно, й друге!» – заспівало в нім, і він почув нараз вдоволення, немов був уже в посіданні одного й другого дорогого скарбу.
ebooksa