– Дай, Боже, добрий день, Маріє!
– Дай, Боже, й вам, бадіко! Ступайте ближче!
Він не йшов далі. Станувши на порозі, сперся обома руками на одвірці і глядів мовчки хвилю на неї. Відтак спитав:
– Маріє, де ваш Михайло?
– В бурдею! Я от жду на нього або на Саву, аби прийшли та взяли собі їду. Маю йти з вовною до панотця і не маю коли нести їм їсти. Зараз мусить котрийсь із них надійти.
Погляд старого облетів цілу хату, відтак спинився на Марії. На його лиці був дивний вираз.
– В бурдею, кажете?
– Ая!
Він сплюнув.
– Ая, в бурдею! – відповів. – Він лежить застрілений в «сусіднім» лісі, ідіть туди та й заберіть собі його!
Вона повернула свою розбурхану голову за ним і витріщилася на нього затуманено.
Що він плів, що він плів? Що? Не звучало воно так, як те, коли Івоніка вернув із бранки і кликнув до неї: «Маріє, ми нашого сина втратили!»
Се було щось подібне, але вона його цілком не зрозуміла. Стала лише біла як смерть, її очі відтворилися широко й упилися недвижно в його обличчя.
Він повторив свої слова:
Тепер зрозуміла його.
Не звертаючи з нього очей, ба витріщившися на нього з найбільшою увагою, повела нараз обі руки цілком звільна до голови, зарила пальці в волосся й почала кричати.
Кричала так страшно, мов звір, і, кричачи, вилетіла надвір…
Так, як стояла, помчала на місце горя.
Він не міг її догнати. Летіла, мов на крилах. Через стернину до бурдея, а відтак попри бурдей і далі. Через шанці скакала, мов серна, а де не могла перескочити, видряпувалася руками й ногами, не спиняючися ніде на хвилину.