Царівна (збірник)

22
18
20
22
24
26
28
30

– Не хочеш ждати? – питали його.

– Ні!

Ніхто не питав, куди йде. Кождому було звісно, куди веде вузенька стежечка садом, а за садом далі під ліс…

Від смерті Михайла ночував ледве дві-три ночі в тижні дома, інші – проводив у Григорія і в неї. Дома, здавалося, просиджував із найбільшою відразою і з усилуванням.

– Ходиш до Рахіри й хочеш її сватати, та не видиш, що витоптуєш мені дорогу до гробу! – докоряла йому іноді Марія. – А моя сива голова не має нікого, крім тебе! Михайликові заступила куля життя, – хто заступиться за мене та й за тата на старість у немочі? Він уже не встане! Не встане, щоб і тебе вирвати з кігтів твоєї доленьки!

На те його очі запалювалися неприязним блиском, і він відказував із відражаючою злобою:

– Прикличте собі його посмертними обідами, яких не щадите за його душу, та най вашу сиву кіску сплете, а мені нехай прірве дорогу до Рахіри! Він усе вас слухав; спробуйте! Вже доволі годували ви людей за його душу: різали дріб, безрогі, марнували хліба свого і купованого з міста, напували, чим знали. Час, аби прийшов уже подякувати за все! А до мене не мішайтеся!

На такі жорстокі слова прокидалася в її душі страшна ненависть, жаль до нього зростав у безмір, і вона мов із трійлом у серці оставалася.

Чим більше горнувся він до дівчини, тим більше огірчав її серце, тим більше ображував нетерпливу душу, що, крім любові до нього і його добра, не бажала більше нічого. Цілим єством, що перейняте було наскрізь лише ним одним, бажала його мати коло себе, хотіла, мов у нагороду, мати в себе за всі перебуті муки й жалі його, і знов цілковито, як малу дитину. Дрижала й розпадалася над ним, але він ледве глянув у той бік, як вона за ним побивалася.

До того й Рахіра дратувала її розшарпану душу.

Де й не здибле її, всміхнеться зухвало, кине їй услід обидне слово.

Раз здибала її Марійка в полі й обдарила добрими гупаками.

– Не лишиш мені хлопця, відьмо, будеш іще довго матригуною годувати та кров мою пити?

– Буду пити, доки мені схочеться; а вам зась до мене! – верещала вона на ціле поле. – Гадаєте, я Анна, що її ви з розуму звели? Чекайте ще, чекайте трохи!

Відтак за кождим разом, здибавши її, товкла злобно п"ястук о п"ястук і шепотіла:

– А що, сидить Сава коло вас на печі? Га? Настрашився вас дуже?

І Марійка умлівала душею, побачивши її вже здалека, й блідніла по самі уста. А рівночасно поневолі бурилася і її душа проти сина.

Сава був винен, що вона терпіла від тої розпусниці. Через нього було все те, якби не він, не було б того всього. Через нього відкинула й сиротину Михайлову, що Бог її мов на розраду подав, а вона й глянути на неї не хотіла.

Через нього тепер кругла сирота. Якби він хотів, покинув би ту негідницю, сидів би коло тата й мами й пильнував би їх, як ока в голові. Дівчат ще з десять зможе мати в житті, а тата й маму лише раз Бог дає. Лише їх мав, а вони лише ним дихали.

Він був усьому горю причиною, всім кривавим сльозам, якими переплакувала ночі. А він помимо того всього от що доводив. Ніби не бачив і не чув їхнього жалю й гризоти. Вони з жалю землі не чули під собою, а він був злий. Сміявся і підсвистував, коли мати плакала.