Сповідь приносила йому полегшу.
Потішений вертав назад і запрягався наново для ярма сірої, одностайної праці, до невмолимого труда.
– Один день, – говорив він, – один жаль.
Так минали дні для нього. Так мало вже бути до кінця його життя…
Метою його життя було тепер – дбати за Михайлову душу, за його душу бідних годувати, хлібом-сіллю спомагати і за свою і Савину провину благати Бога…
Від року Сава відокремлений.
Батько дав йому половину хати в селі, і там він зажив.
Мовчки ожидав він тої хвилі, як батько віддасть йому для нього – як думав – призначену пайку, а і пайку Михайла, та так само мовчки не сповняв батько його надії. Ні одним словом не докоряв він йому про смерть брата, ні одним поглядом не нагадував йому про нечуваний учинок; якась тяжка, невидима рука замкнула йому уста навіки в тій речі – лише землею не наділив його.
Тої чорної, пожаданої, дорогої землі, без якої йому годі було як слід проживати, в якій був би день і ніч грібав, життя своє добував, – її не давав він йому.
– Працюй, як я працював! – сказав йому, відділюючи половину хати. – Нехай робить, як я робив! – відповідав людям, що допитувалися його, чи не відділить Саві пайки, бо, як видно, сей збирається посватати Рахіру.
– Нехай працює! Нехай знає, як то є, як чоловік нічого не має, а відтак як сам доробиться тої землі!
І не поступився ні на ступінь від свого рішення.
–
А відтак розщипувалися прокльони з уст нещасної матері на голову сина, так що волосся дубом ставало й тілом мороз пробігав.
Вона ненавиділа Саву.
Ціла її колишня любов до нього, яка свого часу зводила її з розуму, приневолила її забути старшого, наказала вигонити нещасну дівчину з сиротою, з самої дикої тривоги про нього, напружала до всяких вигадів рятунку при слідстві проти нього, яка проникала її душу до божевілля, – вона перемінилася тепер у найстрашнішу ненависть.
По своїм повороті з в"язниці оказував Сава свою байдужність проти родичів цілком явно. Здавалося, його любов до дівчини змоглася у в"язниці вдвоє, а з тим і витиснула всі інші почування в його серці. Він чув і бачив лише її.
Ледве що поступав до батькової хати, щоб поглянути за ним та за прибитою матір"ю, як уже й забирався наново до неї.
Покликала його мати по якій денній праці до вечері, він вступив у хату.
– Зараз дам вечерю, Саво! Я ось лише кулешу виверну на кружок! – Йому вже задовго було чекати. Махнувши рукою, хапав мовчки за капелюх і був уже при дверях.