Царівна (збірник)

– Повіз чекає!

– Ага, повіз!

Мов піднята одним замахом, мов зів"яла, звернулась я до нього. Завтра, т. є. за кілька годин, від"їде він! Моє щастя скінчилося! Мовчки подала я йому руку, а він стиснув її так само мовчки. В нього горіли очі, а я чула, як зі мною заходила зміна. Справді, моє щастя скінчилося! Опісля розсталися ми. Як у сні, оглянулась я ще раз за ним. Він стояв на тім самім місці, не звертаючи з мене очей… О, того погляду я ніколи не забуду! Шалена розпука пірвала мене, а з грудей вирвався зойк. Чому я не мала при нім остатися? Чому? Я ж його любила, любила, любила! Я – його царівна!..

ІІІ

Від"їхав. Для мене все завмерло. Ходжу, блуджу, нагадую собі… його нема! Ні в чім нема! Ніде нема! Хвилями шалію і товкла би головою об стіну. До послідньої сльози ридала би за ним!

Понурі маси мряк тягнуться над горами, вітер гуде лиховісно. Смереки на горах хиляться, потрясувані ним мов у шаленім болю. Я тут, у долині, сиджу сама і прислухаюся вихрові своєї душі…

Дика, невгамовна туга розриває моє серце. Моє щастя скінчилося…

– Ти виглядаєш, Наталко, – каже тітка, – так, як би їла саму крейду, а твої очі дивляться так, як би перед ними ставали щохвилі інші мари!

Лена усміхнулася двозначно.

– Може, й стають мари, мамочко; адже послідній концерт викликав їх! – І її уста викривилися насмішливо.

Тітка підняла очі вгору і, зітхнувши, сказала гірко:

– Пошануй мене, моя дитино! Пошануй, не згадуй тих славних людей, бо мені й без них гірко!

– Знаєш, мамочко, що він таки не вступив на теологію?

Я сиділа мовчки над шитвом.

– Так куди забрався?

– До В., мамочко! Хоче таки права кінчити чи якісь іспити здавати. Бог його знає! Хоче таки в адвокати йти. Так оповідала Зоня, мамочко, бо мене тото нічого не обходить, так як і він не обходить мене нічого. Заким-то він чого діб"ється! А ще тим більше, що має лише з лекцій удержуватися. Перед своїм від"їздом сварився страшно з Маєвським. Казав йому, що він лихвар і що не соромиться сирітськими грішми добувати знов чуже добро! Але що він, Орядин, буде паном йому на злість, всім своїм ворогам на злість! Таке там було, мамочко. Він від"їхав тому так несподівано скоро, бо йому прислав якийсь товариш його, якийсь син багатого шляхтича, гроші, і він до нього поїхав! Бог знає, мамочко, як він буде крутити або вже й крутить, мене то нічого не обходить. Зоня така рада, що він від"їхав! Каже: через нього дома лише сцени. І все через гроші! Врешті, якось жили би, казала, але через гроші… Тепер їм усім мов камінь із серця спав.

При її послідніх словах я тихо засміялася.

– Чого ти смієшся? – спитала тітка.

– Що їм камінь із серця спав. Він упоминався за спадщину по своїм дідові, за гроші, випозичені Маєвським, і через те стався каменем…

– Це він тобі, певно, оповідав, коли ви сиділи в поетично украшенім куті, а я мало що з сорому в землю не запалася, що кревнячка мого мужа вдається в розмову з соціалістом! – І її зимні очі спинилися проникливо на мені.