Він цілував нечутно кінці пальців моїх (лице я ховала), голубив до себе.
– Нехай, – казав, – насичуся цею хвилиною за цілий час, в котрім мене ніхто не любив… і – на довгий, довгий час! Завтра я від"їжджаю!
– О Боже! це не може бути!
– І я би не хотів.
– Так останься!
– Остався б, рибко, й обороняв би тебе, але я мушу!
– Тепер, Орядин?
– Тепер, тепер, коли я тебе найшов, русалко прегарна! Коли я тебе не випускав би ніколи з рук, коли тебе любив би й упивався твоєю любов"ю!
. . .…..
Я сиділа в фотелю, байдужна на голосне сусідство, і слухала з широко отвореними гарячими очима уважно його слів. Він також, окрім мене, не бачив нікого. Сидів близько мене і говорив упівголос, що не бачив ніколи такої людини, як я. Що полюбив мене з першої хвилі, коли побачив мене, і що не забуде мене ніколи. Він не знав, що моє положення таке безвідрадне, що моє окружения таке невідповідне. Він ненавидить ту, що зветься моєю тіткою; він задавив би її, ту мегеру, ту препогану жінку! Ні, нема на цілім світі гидшого з"явиська, як жінка без чуття, без тонкості, з сухими, чисто практичними поглядами… А я, прегарна русалка його,
– Будучність наша, – мовив з сяючими очима, – і коли вже діб"юся до цілі, тоді я прийду! А до неї діб"юся! Вже який я «непостійний і віроломний», але в дечім я й вірний! Ти будеш бачити, пташко!
Справді, я хотіла бачити й я знала, що побачу, я це відчувала цілою душею, всіма нервами. О Боже, як все гарно складалося! Коби лише скорше, скорше, коби лише борше[42] забратися звідси, діждатися «полудня»… Ах, я була така щаслива, була така упоєна, перейнята ним, його істотою, кожним його словом і духом, що, – як те море з берегів, – так і виступила з себе.
– Коби лише скорше, Орядин! – заговорила я, вп"яливши очі в його гарне інтелігентне лице (щоби «насититися» також, говорячи вже його словами). – Я хочу жити, Василечку, прегарним, чудовим життям. О, ти не знаєш, ти не можеш знати! Чому це так, – шептала я в поспіху, – що ти не можеш в тій хвилі мою душу чути? Ти почув би таку пісню, якої не чув досі ніколи в житті. О Орядин! – і розсміялася з якогось щастя, – я тебе дуже люблю! – Його рука звисала з поруччя крісла, ніжна, біла, в пальцях тонка, майже жіноча; я її вхопила так, як чинила це в превеликій, розкішній радості з рукою бабуниною, і притисла її бурливо до себе. – Як ти будеш вже у цілі, тоді ти прибудеш! О, яка я горда!.. Але я твоя царівна… Не правда ж? Твоя, Орядин! – І знов сміялася, мов та пустотлива дитина.
– Моя! І як то дивно, дивно, що ми досі не зналися!
– А тепер нараз так добре пізналися! О Орядин, я аж тепер відчуваю, яке життя прегарне!
– А я, – що любов така могуча сила!
– Ми якраз шість разів бачилися, а нині… подумай лише! – І веселий, майже свавільний усміх завмер на моїх устах, слова урвалися… На порозі нашої кімнати появилися дві статі: Лена з ще одною дамою. Обидві підходили до нас. Стара дама прижмурила очі, ніби не розпізнавала мене добре, а опісля звернулися її очі на нього. Лена несла голову на тітчин лад.
– Де моя мантилька? – кликнула грубо. – Дай її тут і ходи додому! Мама кличе, але зараз, бо на нас чекає повіз пана М.!
Зі мною враз піднявся й Орядин, і я глянула на нього. На його устах грала лиха усмішка, а очі його спинилися вороже на розігрітім лиці моєї кузинки.
– Таки зараз мусить іти панна Верковичівна? – спитав з нетаємним насміхом.