І ото чому я так ліс люблю. І ще, чому стільки лісу в житті вирубав. То видно з цієї старої оповісті. І зрозуміти то тяжко, але не вірити не можна, бо то стара вість, поважна, гідна, людьми поважними статечними переказана. Не балакунами, а людьми робітними, які дбали про працю і бажали праці.
Десь із Яворова пригнав тут на Буковець свої отари вітець мого діда. І там мав хату, де тепер моя вишня хата. Який то був вітець, зараз оповім. Приходили вони обоє з жінкою до тої колиби. І хату там потім збудували, але її вже тепер нема, бо то дуже давно було. І оповідають, що мали двох синів. А то були леґіні, гідні молодці, що в Чорногорі перші колиби закладали і худобу розводили тисячами. Бо один із них ходив із Довбушем, а може ще з Пинтею. На конях літали на угорську сторону, там за верхами на замки угорські нападали, подолали там панів і лицарів, добра всякого набрали і в Чорногорі у недоступних скелях заховали. Але там у Чорногорі людей тоді ще не було. Ото був рай для змій, добре жилося тому гаддю. Кажуть, що така змія, як за сім років не побачить людини, то так росте і пухне, що обертається на величезного смока, який виглядає, як здоровенний бик на коротких ногах, з велетенськими скляними очами, і зубами клацає, весь укритий шкірою, подібною на кору смереки, але та смокова срібна і блистить. То ж ті смоки замків собі набудували, тобто людей, у неволю взятих, будувати змушували, скарби людські позахоплювали, худобу забирали або нищили, а людей геть із полонин виганяли і колиби поруйнували. Так само і тих двох синів його у неволю взяли і до невільничої страшенної роботи запрягали там у тих скляних замках, що безперестанку крутяться й обертаються на Смотричі, як повідають люди.
Батько мого діда, старий уже дідо, сам тоді з бабою тяжко мусив працювати, косити, громадити сіно і доглядати худобу. Тоді багато маржини пропало, а помічників чи слуг не було жодних.
Іде він раз до лісу і, вертаючись на гору, двигає тяжке дерево. Стогне старий і падає під тим тягарем. Ліс собі шумить, а він скаржиться-примовляє до того лісу:
– Ой, шуме, шуме лісовий, може, пришумів би мені синка-помічника і дитятко-потіху, може, передав би мені якусь вість від моїх синів, що там караються у катушах у нехристів.
Іде він якось потім іншим разом у діл до лісу і приходить на ту кичеру, оту, де та моя стара хата. А ліс дуже шумить, і стогне вітер та плаче, а йому здається, що щось кличе за ним:
– Дєдику, дєдику, чекайте!
Перехрестився він, подумав, що то, може, викликав душу котрогось із синів. Певно, їх там ті смоки чорногірські вже добили. Перехрестився, зітхнув, вернувся на гору до хати і розповів про то бабі. Баба, цікава, як завше, побігла відразу на другий день до лісу. Слухає, прислухається ще здалека, а ліс шумить якось незвичайно, непросто. У дрож кинуло бабу, зі страху хреститься, до сонечка Божого піднімає очі, але слухає далі. Баба, як баба. І тут чує, як голос кличе:
– Неню, ненечко, чекайте!
І голос той не звичайний, чутно, що дитячий, бо то вже баба серцем жіночим краще від діда розуміла. Хотіла втекти, але чує: дитина, точно дитина квилить і кличе.
Дивиться, а там такий кедр з випнутим стовбуром череватим, ніби жінка вагітна, а звідти з дупла дитячі ручки тягнуться до неї. Хреститься знову, молитви читає, але маленькі ручки, як білі квітки, тягнуться з дупла, а голос тоненький, лагідний такий, якби з-під серця їй говорить, щебече: «Неню, ненечко». Підходить вона ще ближче, дивиться: дупло те закрите, лиш через вузький отвір виступають рученята, а вона сокири не має і нічим не може зарадити. Помчала на верх до діда, розказала йому все, і прибігли обоє з сокирою. Почав старий дід того величезного кедра розбивати. Робота важка, змучився, але врешті зробив. І вийняли вони гарненьке біленьке дитятко, таке, що відразу говорило. А що трохи зачепив його дід сокирою – було таке, – то потім мало знак на ціле життя. Вони чудуються, пестять дитя, загорнули його в хустки, знак хреста на чолі поклали, а дитятко тішиться і сміється сердечно. Сама радість! Втішилися тим були старенькі без міри. Ясно їм зробилося на світі. Зараз же осідлали коней і завезли десь аж до Яворова до хреста. І там його назвали: Шумей і Кедринець. Через той шум лісовий, бо з шуму зачалося, і тому що кедра-мама його породила. Потім на тому місці оту хату поставили і колиску для нього зробили з кедрини. Та колиска дотепер є у моїй хаті. То був знак: що не тільки полонин і ґрунів має триматися наша віра, але що маємо увійти в пущу і там жити, де лише дерева, нявки, лісниці і старий Дідо лісовий зі своїм стадом до того часу мешкали. У тій колисці сам Довбуш, коли сюди заходив, барткою дитя колисав. Відтоді і побратимство, і дружба почалася з Довбушем та опришками. Кажуть також, що сарна сама принадилася і годувала дитину. А хлопець виріс із тої дитини дуже добрий, помічний. І господарний. І потім – повідають – з допомогою старого пустельника Онуфрія, що сто п’ятдесят років жив і півжиття просидів у скельній печері, оперезаний змієм, він зупинив вируючі замки зі шкла і братів своїх від зміїв визволив.
Велику втіху, велике щастя дала стареньким Божа пуща і кедр, хай би ся святили!
І тому ми, Шумеї, походячи від лісу та кедра, самі як той кедр: тверді й делікатні. Ліс кохаємо, з лісом ми побратими, лісові кревні, сини й онуки.
Коли ліс шумить, то мої прабатьки скликають мій рід. А коли живиця з дерева стікає, і моя кров тече.
Ці старі дерева, ці велети нам сили свої заповідають, дають у спадок. Коли ліс вирубуємо на нову полонину чи нову царину, слухаємо – і є такі, що чують, – як дерева говорять і шепочуть, що вік свій суджений віджили, а тепер наша черга, покоління ґаздівське має тут царювати, соки з землі тягнути, сонечком тішитися, дощем обмиватися, бурям протистояти, кучеряві голови піднімати гордо, як колись ті дерева – наші прадіди.
Так оповідав Фока про свій рід.
Гірський час
Пам’ять про давню історію й давні оповісті зберігається довго і надійно. Довгожителі, чудові оповідачі з пребагатою пам’яттю, соковитою і пахучою, як лука гірська, прозорою і бистрою, як повітря верховинське, але аж ніяк не м’якою, як віск, що стає податливим від першого-ліпшого подиху, словом, твердою, як кристал, оповідають: так і так було насправді, не інакше, все інше – то пуста балачка. Але див і чудес не відкидають у минулі часи. Оповідь наближає їх і притягує до нас. Трапляються вони і тепер. Адже їх передають живим словом, що пульсує, наче родова кров. Та кров кружляє в жилах родів, як у словах оповідачів. Люди пов’язуються з давніми родами не тільки кров’ю, але й вістю про давнину. Не лише спадком тримаються і живляться, але й живим потоком переказаної вісті. Інші племена мають свої старі книги, святі письма і величні біблії, архімудрі талмуди, а наші гірські роди мають живу книгу. Наскільки довго живуть старі люди, повістуни, починачі-чародії, котрі черпають із джерел давнини, зі старої правди. Наскільки довго б’ють криниці самотності та свободи, наче головиці-джерела на верхів’ях, настільки довго оповідям вірять. Для давніх людей сто років було не так уже й багато, а двісті – також нічого особливого. І не тільки тому, що жили довго, а й тому, що довго жила пам’ять жива. Як і тепер такі, що бігають і гасають горами, відповідають чужакові, який запитує про дорогу: що з Писаного Каменя до красноїльської церкви то недалечко, ну, пару хвилин (а той пізніше йде за годинником п’ять годин), а до Голів чи на Скупову полонину трохи далі: десь так буде годинка (а насправді деколи на дорогу цілого дня не вистачить), так і для давніх повістунів чи Довбушеві часи, чи турецькі часи і навіть часи війни із Сироїдами, з татарською неволею, здавалися недавніми. Та було от, ніби вчора. Так прадід оповідав. Ну, нє, але, може, і сотки років нема – недавно.
Не один повістун проходжувався собі тими далекими часами вільно, ніби власною розлогою полониною, як йому хотілося. А ще подув сивої давнини приносять, посилюючи її близькість, величні ліси – вікові, невчорашні і не завтра їм щезнути. Тому дива стаються дотепер, ставатися будуть доти, доки будуть ліси, доки будуть старі повістуни, доки незнана міра для часу. Доки той гірський світ непронумерований, незареєстрований по-орендарськи, доти й гірський час – некарбований, непроцоканий маленьким годинником, нерахований жадібно на ґрейцери – не знає меж. Сягає, куди схоче. Наближає позавчорашнє, а віддаляє сьогоднішнє. То глибоко мовчить, то говорить приглушено, то шумить, гуде й піднімається несподівано, як Черемош під час повені, і густо сипле скарби, як щедрий ґазда сипав би старі дукати з бербениці. Кружляє, повертається туди, звідки виплинув, або розходиться на всі боки, немов кола хвиль на поверхні озера.
Час, цілком осібний, цілком окремий, щоденно володарює зеленою Верховиною, ґаздує над пущами і полонинами. Подивіться лиш, як він порається перед світанком. Їде собі той час – величезний старий ґазда з довгим білим волоссям – їде полониною чи лісовим плаєм на возі, запряженому чотирма могутніми, але статечними волами. Ґазда замислений і радіє чомусь. Лагідно посміхається. Воли повільно й рівномірно кивають головами. Рипить ярмо… Воли майже спиняються. Геей – цідить ґазда. Воли задумуються, задумується і ґазда. Оглядається, сонечко ще не зійшло: «Маємо чєс… Геей», – повторює за хвильку. Воли рушають, ступають твердо, то повільно йдуть уперед, то спиняються. Скрипом ярма виводять протяжний ритм гуцульського часу: «Маємо чєс…» Ці слова, як лагідний усміх турботливого ґазди, розносяться над цілим краєм.
ebooksa