На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку

Ніхто не має можливості й потреби перевіряти ці новини, кожен повторює їх із доброю вірою, так, як почув.

Одні ґазди бували на храмі в Ясені угорському або на ярмарках у Косові, в Сиготі на Уграх, а інші аж у Станіславові, і то не раз. Трапиться і такий бувалець, що тримав «бурґвахе» – замкову варту при самім панові цісареві християнському, й уміє так про то розповідати, аж любо. А інший, натомість, прикро це казати, колись у молодості порубав суперника бардкою, якось необачно. Ну і стався випадок. Помер той неборака, слабак якийсь, марної кості. Про те дізналися, і відразу панські суди, які взагалі не визнають єднання чи прощення за кров, послали його до фурдиги. Сидів так, йой, Боже святий, по криміналах-фурдигах, чи в Будапешті, чи в Араді, немало часу, хто би там злічив. Але також немало світу і людей побачив. Розказує про все те, тільки слухай.

Були й такі, як сам Фока Шумеїв, як Марко Мегединюк – майстер великий, як жаб’ївський війт Дмитрій, як той Андрійко, славний повістун, які бували у Венеції, і навіть у Римі, у самого Отця святого.

Але також багато таких було колись, і ще тепер такі трапляються, що жодного разу за ціле життя не бували навіть у Косові. Як то кажуть: від народження не бували в жодному місті, як і ніхто з їхнього роду. Про місто тільки чули, що там смердить, аж душить, що нема води, нічого не видно, що тісно і страшно. Через це там доми теж набудовані один в одного на голові, і так бідолашні люди роками живуть, товчуться один одному над головою. Утім трапляється, що такий «нехожалий» ґазда мусить вибратися десь далеко до міста, чи до Косова, чи до самої Коломиї. Ось тоді біда. Ґазду, як і його коня, який нікуди не виїздив, лиш роками пустував на пасовищах, легко налякати, він тратить багато часу, губить різні речі. На долинних гостинцях фіри страшенно квапляться, не знати пощо. Візник верещить і погрожує вже здалека, а тут ґазда ловить ґав, і ось уже фіра на нього наїхала, ранить коня, штовхає чоловіка. І ще той долинський фірман, паскудне людисько, не має ні краплі ґречності, видно, що з пустого роду, навигадує такого, що в горах за таке голову би стяли. А тому якось нічого, їде собі далі. Марний народ. До міста ґазда приходить або занадто рано на світанку і терпляче вичікує там під установою до полудня, або хоч і в білий день прийде, але їм чомусь запізно, тож мусить чекати цілу ніч. Там у них свій час.

А в самому місті своя біда. Міські пройдисвіти, лобузи та кишенькові злодії, як побачать такого ґазду з конем, нав’юченим ліжниками та гідно осідланим, оточують його, мов комарі та ґедзі. Так кружеляють, що врешті витягнуть йому з торби часом і всі гроші. А буває, такий міський цуцик просто вирве йому гроші з рук, штовхне, вдарить і втече. Шукай тепер його, коли тут кожен однаково виглядає, всі один до одного подібні. Іди з тим до поліції, а там, коли врешті їх відшукаєш, поліційні посіпаки злостяться і клянуть ґазду, ніби то їхні власні гроші. А вже старші чини сміються, кепкують, наче то якась забава. Допуст Божий і чортова справа те місто! Хоч не знати до яких мудрих примівників та починачів ходив би і добре їм заплатив, навіть і переплатив, то не дадуть ради.

Але нехай тут у гори прилізе то міське дрантя! Там, де хоч який миршавий хлопчина за годинку збігає по сир чи масло і вернеться, так, скажімо, пару кроків до стаї на тій полонині, яку звідси видно, то кажуть, що йдуть у похід. Один день сплять перед тим, а два дні після того. Ідуть, як барани за похоронною процесією, відпочивають, як цигани після славетної циганської роботи. Потім пояснюють, що то нездорово так надто прудко літати горами. Зате здорово жити у місті.

Інакшим є гірський час, не може він узгодитися з чужим часом.

Мандрівки Фоки

Фока, хоч рід його походив від дерев, відрізнявся від свого оточення. Він належав цілому краєві, а не лише своїй ясенівській кичері. Він не був схожим на тих закорінених ґаздів, що вросли, мов дерева, кожен у свій схил. Але, хоча жвавий і бувалий, нічим не нагадував – смішно навіть порівнювати – тих теперішніх обходисвітів, чи лісових підприємців, чи керівників, які ганяються за бутинами і за фірмами, чи тих сільських політиків, що шастають нібито у побратимстві з підпанками.

Фока змалечку привчався до мандрівок. Літував на батьківських полонинах, спочатку на Чорногорі, потім на далекій Гнатесці, віддалік від витоків Чорної Ріки. Вдома слухав оповіді про скельні комори та печери, про давні лігвища опришків, про скарби і таємні хвіртки, про секретні переходи. Коли хлопцем прийшов на полонину, пробирався у хащі, куди ще нога людська не ступала, обшукував усі закутки-щілини. Бушував по лісових проваллях.

З часом він їх вивчив, ті найглухіші сигли та найнебезпечніші кабачі.

Інакші то були часи, хоч не дуже давні, але від нас досить далекі. Тоді мандрували не так, як нині. Коли Фока був хлопцем, років із дев’яносто тому, в Ясенові ще був гідний смерековий ліс, чорний і міцний. І хоча вже там і сям трохи порізаний, розділений перехресними стежками, проте не один лісовий чоловічина, який-небудь розбійник чи запізнілий наслідувач давніх славних ватаг, ховався там цілком непогано і зненацька нападав на подорожніх на перевалі Буківця, на тих лісових «сліпанках», що почали вдавати з себе колісні дороги. І хоча за старим опришківським звичаєм такий нападник ґречно звертався до своїх жертв, однак обдирав їх геть-чисто і без пардону. Але то вже були такі собі рештки знаменитого геройства опришківського, без величі, без слави. Вперті недобитки, що лишилися після всіх пацифікацій, штандрехтів і мандаторських катівень. Вони зникли разом із ясенівським лісом.

У Криворівні на лівому березі ріки вже віддавна довкола старої двірської осади зеленіла рівна, простора і ясна долина. І тільки трохи вищі схили були вкриті лісами. Натомість у Жаб’ї у долині було ще менше хат, ніж у Ясенові. Оселі гніздилися переважно на схилах, а широку жаб’ївську долину вздовж ріки займали ще темні й густі ліси. Поміж тієї лісової чорноти де-не-де ясніли поодинокі невеликі полянки, вирубані та випалені, а на середині їх – ґражди. Але до Крутої ходили вже не старим плаєм по схилі, а митною стежкою понад рікою. Над самою рікою, на стрімкому лівому березі, стирчав мініатюрний мисливський замочок. Недалеко звідти стара орендарська корчма, а трохи далі хата Булиґи, у якій мешкали цісарські ревізори та їхній старшина, сам пан респіцієнт. За рікою було велике господарство старого роду Бурдів-Драгиріїв. Усе збудоване з дерева, зрубаного тут же, з колод, тесаних сокирами, коли ще пилками не користувалися. Коли першу Булиґову хату вкрили ґонтою, то Фока та його ровесники-хлопці, йдучи згори зі стадами, зупинялися і задивлялися на ті витончені, дрібненькі й рівно укладені дощечки так, що забували про стадо. Вже здалека зазирали з такою цікавістю, рахуючи ті дощечки, що аж плуталися один з другим на грузькій стежці, а декотрі падали в болото.

Уже від Красного Лугу до Чорногори ходили лісами, яких ніхто ніде не проріджував, не торкався сокирою. Дедалі бездоннішими ставали лісові глибини, дедалі безмежнішими, дедалі важче було зійти з митної стежки. Всюди завали колод, хащі, ями та яри, непрохідне бездоріжжя. Ліси тихі, суцільна глушина, безголоса, навіть без слідів звірини, без жодного іншого сліду, крім життя лісу і вмирання лісу. Ліси, занурені в безчасся, невідомо, коли з’явилися, і кінця не знали, не очікували. Коли на ці ліси спадали сутінки, то не було нікого, хто б не вірив, що цей морок – цілком окреме царство з іншого світу, що приховує лісні юрми, юрми власних духів, що цілі орди небезпечних і збиточних сил постають із глибин лісу.

Уже під самою Чорногорою, коли Шумеєва родина та прислуга наближалася до своєї полонини, починався найстарший ліс: наполовину спорохнявілий баштарник. Старезні височенні ялиці, такі великі та об’ємні, як чималі стоги сіна, вбрані у товсті шари моху, ніби у драконові кожухи. То був одвічний ліс, не торканий від первовіку, страхітливий. А що був у змові проти чужого втручання, то не пускав усередину нікого, ні малих, ні великих гостей. Навіть вихор не мав туди доступу. Навіть для нових поколінь дерев не було там місця. Одне дерево підтримувало інше, одне зжилося з другим. Навіть трухляві дерева утримували рівновагу. Кожен спорохнявілий стовбур щось підтримував, до чогось служив, мав якесь значення у правічній згоді.

Ясно і весело було там, де ліс закінчувався. Біля колиби на випаленій полонині буйні лугові трави та молочаї воювали з новим засівом ялиць. Там і лісовому молоднякові, юним яличкам і смерічкам, було веселіше – поки були молоді. Як тільки трохи підростали, вітер їх ламав, викривляв, обдирав морозяним подувом кору і калічив. А передовсім вирубували їх люди, які вже оселилися на цих лисинах. Щороку розчищали полонину, розширяли її, рубали далі, випалювали коріння та колоди.

На кожній досить великій гірській полонині буває дві стаї – верхня та нижня. Залежно від пори року, від тепла і паші випасають то вище, то нижче. Високо над Шумеєвою колибою були ще під вершинами на виступах, урвиськах і стрімких схилах дивні, моторошні лісові острови – чагарі, вітроломи, вся зроблена вітром плутанина. На порослих мохом пороховиськах, де людина провалюється до пояса, старі грубі жерепи звиваються, наче багатоголові змії, покручені, притиснені до землі, загороджують дорогу з усіх боків. І молоді з пишними зеленими китицями разом з гірськими вербами щільно злютовують гущавину. Посеред них де-не-де грубі, хоч і карликові, смереки, а трохи вище – несподівано прямі ясно-зелені самотні кедри. Неможливо було навіть уявити, щоби хто-небудь сам міг вдертися до такої сигли, не рубаючи дерев, без ватри.

Власне туди залазив із вівцями хлопчина Фока. Там серед кабачів та ям у нього була стайка, яку вони збудували разом із батьком. Пізніше там з’явилася верхня стая. Фока пильнував овець, часом телят і лошат, чималенько худоби, а був переважно сам. Якраз тоді він почав свою війну з лісом. Фока не знав, що у тих кабачах був ведмежий барліг. Якось раз вівці розійшлися, а Фока задрімав. І раптом відчув на носі щось вологе. Прокинувся і побачив просто біля себе маленьке ведмежа, яке, мабуть, обнюхувало його або лизало. Малий Фока підскочив; за мить побачив, що з гущавини суне ведмедиця з малюками. Якийсь час вони так стояли і безпорадно дивилися одне на одного. Згодом хлопець і ведмежа родина мирно розійшлися. Ніхто не подумає, що Фоці бракувало відваги, але ніхто не чув бодай про одну сварку, не чув ніхто, щоб Фока колись гнівався, злостився або когось кляв. Ніколи слова гострого не вимовив. Фока любив усе робити спокійно і весело. І з ведмедями теж не сварився. Він більше покладався на сокиру та ватру, ніж на рушницю. Брався із сокирою до самого лісу. Цілими днями завзято довбав і дзьобав бардою дерево. Коли дерево починало тріщати, а іноді з гуком падало у прірву, до гущавини вривалося світло. Поволі Фока вивчив ведмежі стежки, вислідив їхні лігва й повипалював їх ватрами. Ведмеді вже не поверталися до своїх одвічних кабачів, затягнених димами. Вже здалека було видно, як димлять їхні кабачі. Було видно, що молодий Фока Шумеїв там високо вгорі запроваджує свій лад. Деколи з допомогою пастухів стягав колоди до своєї стайки. І обгородив її ніби ґраждою з колод. А щоночі підтримував довкола стайки по три-чотири ватри. Навколо було немало вовків, а ведмедів ще більше. На полонину, неподалік батьківської колиби, день у день приходили цілими гуртами сарни і паслися разом з худобою, мабуть, шукаючи захисту від лісових хижаків. Фока вмів берегти свої стада. Того першого літа, коли Фока став вівчарем і зайняв верхню стаю для битви з пущею та з ведмедями, ведмідь за один тиждень розірвав у тата Фоки дві корови, ніби кепкуючи із засідок озброєних пастухів. Батько мав неабияку рушницю, важкий родинний Шумеїв кріс, і кожен пастух мав пістолети. І це не допомогло. А Фока не користувався зброєю. І все ж за ціле літо з його стаї не пропало жодного телятка, жодної вівці. Від того літа в горах вже заговорили про Фоку. Видно було, що за ґазда з нього росте.

На Шурині – і це знають по всіх горах – найбільше було щезників та всілякої чортівні. Громи там постійно били у ті плити і скельні зсуви. Люди казали, що то святий Ілля гонить свою звірину, вибиває рештки щезників, які ще тут поховалися. Видко, і хлопчина Фока в час свого літування наполохав у Шурині нечистих духів. З гори з-під Шурина, з-поміж димлячих виступів та урвищ, ціле літо линули звуки Фочиної флояри, розсипалися, розсівалися шуварами та скелями, стелилися ярами та прірвами, долітали аж униз до потоку – солодкі, веселі, безмежно вільні. Наче мудрі, сповнені надії й радості роздуми хлопчини Фоки розсівалися на пустищах. Може, їх і нині ще можна знайти там у шумовинах потоку.

Фоці було замало того кабаччя. На друге літо він вирушив аж на Гнатєсу – тоді дорога туди від Шурина займала днів зо два. Там були – і є ще досі – цілі жерепові бори. Якби у ті часи людина, що йшла з Ясенова на Гнатєсу, хоч на хвильку чогось налякалася, то страх вже б її не відпустив зі своїх пазурів, може, врешті й задушив би посеред моря тієї лісової чорноти. Коли Фока трохи освоївся на Гнатєсі, то часто залишав отари з пастухами, а сам брав бардку та пістолети і ходив далеко гірськими луками і хащами. Ночував Бог зна де. Шукав слідів старовини, а може, й скарбів, кажуть, що залазив у порослі мохом ями та витоки джерел, у такі темні щілини, куди хтось інший боявся б навіть зазирнути.