Вишукував старих дідів, таких, що були чужими для цілого світу й роками перебували з худобою на випалених посеред пущі галявинах. Одного такого він знайшов аж під Дзембронею. Той покинув панські володіння в Бережниці й осів тут. А іншого дивака – аж на Бабі Лудовій, цей був із тих головських, що колись цілою громадою воювали з цісарськими службами та правом, І так і не визнали панських прав. Фока вислуховував від них різні чутки: про велетів, про вільних войовників-опришків, про скарби та про чари. Він любив розповідати, але не все і не кожному все. Вже юнаком метикував собі, що люди не є однаковими, може, навіть не дуже подібні одне на одного.
Фока був підлітком, коли почав ходити з батьком на ярмарки за Чорногору, до Сиґета Мармароського, продавати бриндзу. Ярмарки відбувалися там (у ті часи) двічі на рік: влітку на святого Іллі та восени на Покрови. Жидів-купців у горах не було, а вірмени вже не ходили з купецькими караванами через Чорногору на Угри. Тому гірські ґазди самі продавали надмір своєї праці. Було багато вовни, з неї ткали вдома грубе сукно і продавали на ярмарках. На ці ярмарки люди також гнали волів, ялівок, а от телят ніхто ніколи не продавав. Сама подорож в обидва боки тривала вісім днів. Фока з батьком вели по двадцять коней, завантажених бербеницями з бриндзою. Коні йшли рядком плаями і ґрунями, один кінь вільно прив’язаний до другого. Коней вибирали бувалих, відважних, самостійних, послушних у ході ланцюжком. Фока йшов поруч із конем-провідником, а батько – у кінці валки. Кінь-провідник значив не менше, ніж провідник-людина. Він знав стежки, знав усі небезпеки на них, не збочував з дороги, навіть якби хтось його підганяв, слухав тільки своїх господарів, до чужих був налаштований вороже, міг бути навіть небезпечним. Здалека відчував диких звірів, зупинявся, втягав повітря, храпів або глухо іржав, остерігаючи людей і коней. Отак вони йшли хребтами, ніби високими берегами над лісовим морем. Ішли попри Дземброню, попри Суху Сиглу, а як заходили нижче від Чорногори у ліси, то кожен тримав зброю напоготові. Так доходили до гірського села Луги, першого на угорському боці. Там кожен, хто приходив з Лядчини, мусив внести ярмаркову оплату (тридцять ґрейцерів від сідла). А вже звідти спокійно мандрували до Сиґета. Ярмарок у Сиґеті був такий великий, що треба було вийти на чималу висоту, щоб побачити все, або аж на Чарду, поле за містом, де стояли стовпи і де колись вішали розбійників. По три дні сходилися люди. Роїлися марамороські волохи, гуцули, русняки, словаки, жиди, між ними крутилися вірмени та мадяри. Все те, що тепер привозиться і вивозиться залізницею, тим усім забезпечували і все залагоджували сиґетські ярмарки для цілих угорських північно-східних Карпат. Іноді у містечку з’являвся якийсь мадярський пан, підганяючи четвірку розкішних коней.
Тоді Фока бачив знаменитого пана Сольфанція, того, що хотів бути найстаршим паном і не давав цісареві набирати рекрутів з угорських гір. Чотири коні-змії несли бричку, кидаючи нею направо і наліво. Фока добре запам’ятав собі того пана.
Якось весною раптово зароїлися гори. Настали так звані рейвахи – угорське повстання, яке й досі так називають. За горами спалахнула «кошутська війна». Угорські пани збунтувалися проти молодесенького цісаря. І через гори, переважно ночами, на Угри втікали розквартировані в Галичині угорські полки, вириваючись із гарнізонних міст. Солдати буцімто в’язали офіцерів та старшин і примушували їх повертатися в Угорщину. Вже багато полків пробилося гірськими плаями, коли мандатори отримали суворий наказ протидіяти цьому. Виконуючи накази пана цісаря, що їх він видавав своїм народам, вони з допомогою сільських гайдуків, званих пушкарями, залучали цілі села, і створені таким чином загони, так звані ровти, загороджували колодами й засіками гірські стежки та плаї, як колись робили опришки, гірські войовники, щоб затримати погоню. І так само, як колись опришки, гуцульські сторожі й варти ночами на верхах палили чуги. Закопували товсті й високі смолисті смерекові колоди, обкладали їх сухими гілками та хвоєю, щоб смола могла добре зайнятися. Це були чуги. Від Устерік аж до Чорногори збудували нові чердаки, тобто вартівні, уночі в разі потреби давали сигнали чугами. Як тільки запалювали чугу на Ясенові, відразу спалахувала друга чуга на Синицях, а далі наступна – на Кринтій, затим на Кичері над устям Бистреця і врешті на Чорногорі, на Кошерищі. То був знак, що наближаються мадяри. Цілі гори пильнували, щоб ті бунтівники не прорвалися на допомогу угорським панам —ворогам цісаря, а отже й народу. Хоча цісарські урядники вже давно покорили гірську свободу, хоча мандатори втоптали її у болото, хоч нав’язали в селах панські права, а в деяких селах навіть панщину, люди все ще сподівалися, що пан цісар згадає про своїх гірських побратимів, дасть патенти проти урядовців та панів і відновить стару свободу. І тому дехто допомагав цісарським ловити бунтарів.
Проте багато людей у горах жило поза межами цісарського права. Втікаючи від рекрутації, втікаючи від панщини, вони створили посеред пущ житла у таких місцях, до яких ніхто не добирався, про які іноді навіть ніхто не знав. От вони добре пам’ятали про правду старовіку, про вільне право. Пам’ятала про це і родина Фоки, що походила з ясенівських бунтівників і літувала на своїх розлогих володіннях, далеко від усіх цісарських та панщизняних прав. Ясенів віддавна не корився губернаторським і мандаторським наказам. Так і тоді, всупереч мандаторському примусові, навіть дідич Ясенова, пан Штефко (як його досі називають в оповідях), гостив мадярських утікачів. Туди, де потік Варитин впадає до Черемошу, він звелів позносити ліжники та повиставляти столи і лави. Лави застелили ліжниками, столи заставили бриндзою, сиром, маслом, гуслянкою, наварили ще й цілі казани кукурудзяної кулеші. Венгерці вже засіли було до частунку, як раптом дали сигнал, що з Буковця йде погоня. Невдовзі наскочила цісарська погоня, і мадяри розбіглися, втікаючи долиною річки до Устерік.
Пан Штефко, за переказами, пізніше отруївся зі страху перед карою. Розповідають, що за цісарським присудом його мали посадити всередину бронзової печі, щоб він там згорів. І хоча він давав панові цісарю волів із позолоченими рогами, нічого то не помогло.
Тим часом із Кут прийшли вісті, невідомо, чи правдиві, але страшні, – що москалі чорнотою вкрили святу землю. Було їх як трави і листу. Ішли на поміч цісареві, сунули в гори кількома шляхами. Отоді підліток Фока провів тільки йому відомими стежками підрозділ утікачів поміж двома військами аж до Сиґета. Що йому ровти, чуги та чердаки? Допровадив мадярів аж до замку, до самого пана Сольфанція.
Пан Сольфанцій обіймав хлопця, хотів йому дати пару найгарніших вороних угорських коней, але Фока їх не прийняв: «У нас своїх коней досить!» І малий Фока повернувся сам до Ясенова, ніхто не знав, коли і як.
Зате пізніше, роки потому, не раз пан Сольфанцій гостив Фоку у своєму замку, приймав його з почестями, братався з ним, возив його четвіркою по Сиґеті. А як зістарівся, то просив онуків, щоб вони завжди шанували цього вільного гірського чоловіка, щоб довіку дружилися з його родом. Паничі з захватом розглядали розкішну постать Фоки, вбраного так, ніби якийсь слов’янський князь зі свити короля Атіли, ніби хтось із їхніх предків з’явився перед ними наживо.
Пізніше про Фоку казали, що він народився з мапою в голові. Знав усі проходи та стежки не лише у найближчих горах, але й усюди, куди вони сягали довкола Верховини. Де лиш була якась стежка – чи давно забута і заросла, чи нова, ще не втоптана, тільки натяк на стежку, – Фока її знав. Згодом він сам намічав просіки, вирубував зручні переходи до нових лук і полонин, до нових осель. Мабуть, не одна гірська стежка, якою ми ходимо, пам’ятає Фоку, від Фоки походить.
Фока мандрував не тільки рідними горами. Ще за молодих літ він потрапив до Венеції. А було це так: багато років тому – і ще й тоді, коли Фока був підлітком, – втеча від рекрутації та від війська у пущі й пустки під вершинами була звичайною справою. Впродовж сімдесяти років цісарських порядків військова служба видавалася тогочасним горянам найбільшим нещастям. Мало того, що там людина зазнавала лиха та злиднів, гірше те, що то була неволя, то було велике приниження. Ґаздівського синка з такого роду, який усі знали й визнавали, юнака, якого ніхто не смів зачепити, запихали у гамаші, тримали у неволі, наче батьковбивцю, наче крадія корів, словом, як найгіршого злочинця. І вже не мало жодного значення все, що було до того часу вагомим, зникали всі відмінності, йому обрізали кучері, забирали пишні строї та зброю, вкидали його поміж затурканих і жалюгідних долішніх селюхів, чиї батьки, як тварини, були власністю якихось панів. По сто разів денно їх смертельно ображали, топтали ґаздівську честь, примушуючи хлопця до таких робіт, про які у горах не хотів чути навіть найостанніший бідар. Не дивно, що й набори до війська та облави, і сама служба криваво перепліталися з самогубствами, вбивствами й шибеницями. Через це навіть найвідважніший гірський леґінь боявся війська, лякався, побачивши мундир, мов дикий звір клітки. Тому цісарські обранці або ховалися завчасу, або виривалися мало не з рук призовних загонів, яких називали ловачами або лапачами. Хтось стріляв у ловачів, когось застрелили під час утечі, а хтось – переслідуваний і вже ось-ось упійманий – в останню мить зникав у лісовій гущавині, назавжди уникнувши військової служби. Колись про таке можна було наслухатися безліч історій. Знаний співак і складач пісень Дмитро з Голів, з великого роду Василюків-Понепаляків – згодом славний ватажко, – вистріляв дощенту ловачів, які підступно напали на нього із засідки. А сина Ґєлети з Криворівні, коли той переплив річку й відстрілювався, лапачі поклали трупом. Федіра, син Семена з Іванкових-Зеленчуків, коли його вже доганяла ровта посіпаків, шпурнув їм під ноги кріс і там у Завизі, де колись з’їхала гора, недалеко від Руського потоку під Чорногорою, плигонув у лісні хащі. Тільки його й бачили. А от його брата впіймали і Бог знає скільки років тримали в гамашевих путах.
Коли Фока підріс, старий Шумей узагалі не мав наміру дозволяти, щоб його одинака запхали до тієї цісарської пронумерованої отари. Натомість Фоку думка про військо не лякала, навпаки – йому кортіло побачити трохи світу. Але що, як батько не хотів і казав йому втікати у Чорногору. Щось там повідали, що треба йти до урядників, кланятися, просити, писати, подавати свідків і навіть присягати, що то одинак, а одинаків пан цісар раз і назавжди наказав звільнити від війська. Хоч мандаторію вже скасували, люди все ж – якщо не було неминучої потреби – воліли не мати справи з установами, бо не довіряли таким законам. Тож коли наближався термін призову, Фока за наказом батька зник із села.
На околиці Дземброні, під Чорногорою, серед вертепів, серед одвічної староведмежої дідизни, мав літовище старий Семен Зеленчук з роду Іванкових, чий син Федір, ровесник батька Фоки, колись утік від лапачів, а молодший син, якого ті схопили, багато років служив у війську. Ось у них і переховувався Фока.
Удень кожен робив те, що йому призначали, вечорами сиділи біля ватри, а після того, як подоїли і загнали корів, коли впоралися з господарством, балакали собі, багато всякого розповідали, як зазвичай воно буває. Від Федорового брата Фока почув неймовірно цікаві речі, а особливо про те місто на воді, де проходила військова служба полку, складеного з русинів та гуцулів. Звалося воно Венеція. Щодо того міста, то не було цілком зрозуміло, чи не розташоване воно поруч країни рахманської. Щось тут не складалося зі сторонами світу. Про рахманів відомо, що вони живуть між небом та землею і хати мають саме серед води. Але річ у тім, що рахмани живуть на сході сонця, а до Венеції треба їхати постійно на захід. Про венеціанців справді казали, що вони християни, але в кожному разі не є святими, як рахмани. А ще брат Федора розповідав, що у війську добровольці мають особливі мундири і що з ними поводяться гонорово.
За ніч у Фоки визріла думка зголоситися до війська. Як багато хто у ті часи, хто не користувався щоденно грішми і не потребував їх, Фока мав закопаний мосяжний казанок із дукатами. Невідомо, чи то був подарунок батька, схований на чорний день, чи Фока сам знайшов ті дукати під час своїх мандрівок та пошуків скарбів. Нічого нікому не кажучи, він покинув Семенову стаю, відкопав свій казанок, з батьківської зимарки взяв собі коня, осідлав його, не забув як слід озброїтися і рушив у дорогу своїми, тільки йому відомими стежками. У Яворові сповістив батька через родичів і помчав далі. У Коломиї він вже не боявся батьківської погоні. Якось дістався до Львова і в самій губернії зголосився, що хоч він і одинак, але з доброї волі хоче служити цісареві. Але хоче служити тільки у тому місті Венеції, що ціле на воді.
Його відправили до Венеції. А в окружному уряді в Коломиї, мабуть, щось наплутали, бо тут Фоку вже почали розшукувати як дезертира. Фока був знаттєлюбним, погідно думав та погідно ставився до тієї військової служби, яка для стількох його братів була нещастям і карою Божою. Він умів ладити з людьми, частував старшин винами, як видно, мав за що. Показав німцям, як треба стріляти, і його любили. Справив собі парадний мундир – білий, аж світився, припасований, по фігурі. Стрункий, високий, чорноокий, він ходив вуличками Венеції, як справжній дука, як принц гірський. Венеціанцям теж показав, які вони, хлопці з гір. Невдовзі заробив арешт і карцер – і це ще, як то кажуть, з великої ласки – за те, що збив собі з дощок дарабу, хоч здається, ще більше за те, що разом із товаришами викрадався ночами з казарми і на тій дарабі перепливав на якийсь острів до венеційських дівчат. Та що там Фоці такі фрашки! Так чи інакше він і далі прокрадався вночі на забави, на танці. Нудно було би спати в казармі. Міг би затужити за горами. А тут музика грала, а тут вино пінилося, а тут співи солодкі, а тут дівчатка щебетали: «Сеньйор Шумейо, сеньйор Шумейо!»
От лиш ті дівчатка, хоч і гарненькі, молодесенькі, щебетливі, але, змилуйся Боже, м’які, як булочки, і крихкі, як скло, – нема за що взятися в танці. І боязкі, весь час у страху, щоби хтось їх не стиснув. Чи то така порода, зовсім інша? Чи, може, таке повітря йде від міста й від моря? Молодий Фока тихенько наспівував: «Ой, якби ми, дівчинонько, самі в полонинці…».
Якось у різдвяну ніч Фока – а він мав військову перепустку – заблукав у закапелках венеційських вуличок і вийшов до лагуни. Море, гнане вітром, билося об берег, а він, стоячи там самотньо, згадав святвечірню пісню, гукнув на повні груди, аж удалині відгукнулося в тісних вуличках. І заспівав над лагуною коляду, народжену серед лісів та полонин, – «Ой, у морі-морі, ясний цісарю, – ой, дай Боже…». «Тоді треба було мати флояру – розповідав Фока, – ото вже грається під шум води, під дудніння хвиль. І запросив би я того зеленого дракона, того царя морського, як і всю звірину, на Святу Вечерю», – жартував Фока. Але куди тут просити, коли навіть добре не знаєш, у якій стороні хата твоя і рідні гори.
У горах і навіть у Коломиї ще точно не знали про долю Фоки. Прийшли звістки – як завжди перекручені й неперевірені, – що Фока вже пішов воювати, і то десь на морі, що, здається, поранений, що, напевно, вже не живе, що, мабуть, там і похований у тій воді. Дійшли ті вісті до Шумея. Шумей плакав, звірявся худобі, ходив по примівниках, щедро їм платив. Ворожби насправді отримував добрі, але не міг заспокоїтися. Врешті прийшли офіційні повідомлення, прийшли і листи від Фоки. Приїхав старий дідич зі Станиславова і в подробицях порадив Шумеєві, що той має зробити. Батько Фоки набив торбу грішми і разом із кревняками вирушив до Львова. З адвокатом, про якого казав дідич, пішли до губернської управи. Мовчун Максим рішуче зажадав, щоб йому повернули одинака, бо він не дає дозволу на військову службу. Не хоче – і все. Інакше поїде до самого молоденького пана цісаря. Той молодий панок, либонь, добре зрозуміє, що батька треба слухатись. За кілька місяців Фоку відіслали з Венеції додому. Батько анітрохи не гнівався, вітаючись, довго дивився на нього, не міг надивитися.
Отак молодий Фока помандрував із зимарки у староведмежій глушині під Дзембронею просто до Венеції, а звідти повернувся до старої ґражди на ясенівській кичері. Подорож закінчилася, Фока мав про що розповідати ціле життя. Відтоді молодий Фока, сміливець, який не боявся війська, який стільки світу сам обходив-об’їздив, і не просто об’їздив, а ще й багато розумів, пам’ятав і вмів розповісти, був невичерпним джерелом знань і набув небувалого авторитету.
ebooksa