Сонячний Птах

Лорен пробив собі новий шлях крізь зарості низенького колючого чагарника, обминаючи замінований слід, а потім знову звернув і далі поїхав по ньому.

Вогонь на березі зник із наших очей, коли ліс обступив нас. Я спостерігав за стовпом чорного, просякнутого сажею диму, що підіймався в рожеве вечірнє небо, задоволений тим, що позбавив їх плодів перемоги, й несподівано відчув, що тремчу, як людина, яка захворіла на пропасницю. Холодні хвилі шоку накотилися на мене.

– З тобою усе гаразд, Бене? – гукнув, звертаючись до мене, Лорен.

– Усе гаразд, друже, – відповів я й подивився вниз на обгорнуті ковдрами тіла біля моїх ніг.

Протягом усієї ночі ми повзли на південь, підстрибуючи та розхитуючись на нерівному ґрунті, часто гублячи свій слід і знов відшукуюти його, тремтячи від холоду африканської ночі, коли вітер залітав у машину крізь розбите вітрове скло.

На світанку, який був сіро-пурпуровий і димчасто-голубий, я попросив Лорена зупинитися. Полісмени допомогли мені викопати неглибоку могилу в піщаній землі між двома пагорками. Я підняв Ксаї й виніс його з лендровера, ще загорнутого в сіру поліційну ковдру, й він був легеньким на моїх руках, наче сонна дитина. Я поклав його в могилу, й ми стояли навколо кружка й дивилися вниз на нього. Кров просякла крізь ковдру й запеклася на ній чорною плямою.

Я кивнув полісменам.

– Гаразд. Присипте його землею.

Вони швидко зробили це й повернулися до лендровера. Було досі холодно, і я тремтів у своїй тонкій ситцевій сорочці. Десь на пагорках прогавкав старий павіан, і його крик пролетів, відлунюючи над долиною.

Я пішов слідом за полісменами до лендровера й примостився в машині поруч із ними. Коли ми поїхали далі, я озирнувся назад і побачив стадо буйволів, які виходили з буша. Вони паслися, опустивши голови, й прямували до могили Ксаї. Отже, мій брат лежав у своїй рідній землі, його оточували тварини й безлюддя, яке він так любив.

– Я дуже боюся, що вони вислизнули назад, за річку, – сказав мені помічник комісара поліції. – Нам нічого так би не хотілося, як накласти руки на цього суб’єкта – Маґебу.

Ми з Макдоналдом прилетіли на поліційному гелікоптері до Булавайо два дні тому. Лорен залишив мене, щоб я допоміг родезійській поліції так добре, як тільки зможу, а сам тим часом послав по «лір» й полетів прямо в Йоганнесбурґ. Після розмови в поліційному штабі я мав полетіти чартерним рейсом назад, до Місячного міста.

Помічник комісара поліції був високим широкоплечим військовим із коротко підстриженим сивим волоссям. Його обличчя було покрите глибокими зморшками й обпалене до чорноти на тисячі сонць. На його грудях звисали смужки, які я розпізнав: то були відзнаки за мужність і відвагу.

– Він перший у нашому списку тих хлопців, із якими нам би хотілося зустрітися. Мерзенний чоловік, але ви, либонь, це знаєте не гірше, аніж будь-хто. – І погляд його сталевих сірих очей вселив мені відчуття, що мене допитують.

– Я знаю його, – погодився я.

Моя участь у викраденні літака була добре відома всім.

– То що ви можете сказати про того чоловіка?

– Він розумний та освічений, уміє себе подати. Щось є незвичайне в ньому. – Я намагався знайти слова, якими зміг би його описати. – Він чоловік того зразка, який уміє досягти, чого він хоче, і чоловік того зразка, за яким інші чоловіки підуть.

– Так, – кивнув головою помічник комісара. – До такого висновку прийшла й наша розвідка. Коли він приєднався до них, ворожа активність із боку наших «друзів» за річкою значно посилилась. – Він зітхнув і потер сиві із залізним відблиском скроні. – Я сподівався, що цього разу ми їх захопимо. Але вони залишили своїх убитих непохованими й швидко добулися до річки. Нам не вистачило кількох хвилин, щоб їх перехопити.

Він провів мене туди, де на мене чекав поліційний автомобіль під палісандровими деревами з хмаринками пурпурових квітів.