Наші неоднакові зрости заважали нам переносити колиску, але ми швидко пройшли крізь скельний прохід й опинилися на території табору. Я відчув полегкість, побачивши, що в депозитарії досі горить світло. Коли ми з Ралом принесли наш дорогоцінний вантаж, то інші ледь підвели голови, заклопотані своєю роботою.
Я подав знак Ралові, й ми понесли глечик на головний робочий стіл. Прикриваючи його своїми тілами, ми вийняли його з колиски й поставили в центрі стола. Тоді я подивився в протилежний кінець кімнати, на три схилені голови.
– Елдридже, чи не хочете поглянути на цього глечика?
– Одну хвилинку.
Елдридж далі роздивлявся розгорнутий сувій крізь збільшувальне скло, а ми з Ралом терпляче чекали, поки він нарешті відклав лупу й підвів голову. Як і я, він зреагував миттєво. Я побачив, як зблиснули його окуляри, як порожевіла його лисина, ставши схожою на купол Тадж-Махалу в промінні призахідного сонця. Він швидко підійшов до нашого стола.
– Де ви його знайшли? Скільки їх там? Він запечатаний!
Його рука тремтіла, коли він доторкнувся до глиняної таблички з печаттю. Його тон стривожив дівчат, і вони майже прибігли до нас. Ми стояли навкруг глечика шанобливим колом.
– Відкрийте його, – сказала Саллі, порушивши коротку мовчанку.
– Уже майже обідній час. – Я подивився на свій годинник. – Ліпше відкладімо це на завтра, – невпевненим голосом запропонував я, й дівчата обдарували мене лютими поглядами.
– Для нас це неприйнятно, – почала Саллі, потім побачила вираз мого обличчя, й вираз полегкості пом’якшив її риси. – Ти не повинен жартувати, коли йдеться про такі речі, – суворо дорікнула вона мені.
– Гаразд, професоре Гамілтон, чого ми чекаємо?
– А й справді чого? – запитав він, і ми обидва заходилися працювати з печаттю.
За допомогою гострозубців ми перекусили золотий дріт, а потім обережно відсунули печать. Кришка знялася легко, й усередині глечика ми побачили звичайний, загорнутий у тканину циліндр. Проте не було жодного знаку неприємного запаху шкіри. Елдридж, чиї руки схожі на дві тонкі білі свічки, був неспроможний підняти глечик. Я обережно поклав його набік і, поки він оглядав його, витяг важкий згорток. Обгортка добре збереглася, й ми відзначили, що циліндр був обгорнутий лише один раз.
Ніхто не озвався, поки ми роздивлялися виставлений напоказ циліндр. Я здогадався, що в ньому зберігається. Існує тільки один матеріал, який може бути таким важким, але все ж я з надзвичайним хвилюванням чекав, коли моє сподівання справдиться.
Це був ще один сувій із письмом, але йшлося не про шкіру. Сувій був суцільним згорненим листом чистого золота. Він був завтовшки в одну шістнадцяту дюйма, у вісімнадцять дюймів завширшки й у розгорненому вигляді мав вісімнадцять футів завдовжки. Він важив 1954 унції[15] і за своєю вагою мав би коштувати десь вісімдесят п’ять тисяч доларів. Золотих сувоїв було п’ять – отже, їхня загальна ціна становила чотириста двадцять п’ять тисяч доларів, але то була дрібниця супроти вартості змісту письма.
Дивовижно м’який метал розгорнувся дуже легко, ніби з радістю хотів повідомити нам стародавні таємниці. Літери були вирізані в металі з великою майстерністю гострим інструментом гравера, але світло, віддзеркалене від поверхні, засліплювало читача.
Усі ми зачаровано спостерігали, як Елдридж посипав блискучу поверхню ламповою сажею, а потім акуратно обтер рештки. Тепер кожна літера добре виділялася, чорна проти золотого тла. Він поправив окуляри й зосереджено схилився над нерозбірливими рядками пунічного письма. Він почав невиразно мурмотіти й шепотіти, тоді як ми зійшлися тісніше, як діти, коли їм розповідають казку у вечірній час.
Я думаю, що говорив від імені всіх інших, коли сердито вигукнув:
– Ради Бога, читайте цю гемонську річ!
Елдридж підвів голову й лукаво усміхнувся до мене.
ebooksa