– Багатоніжки? – припущення Леслі здавалося більш імовірним.
На цьому наша уява вичерпалася, й запанувала мовчанка.
– Немає більше пропозицій? – запитала Саллі. – А я думала, що публіка, в якій зібралося стільки людей із академічними званнями, наділених глибокою мудрістю, спроможна виявити багатшу фантазію…
– Бірема, – лагідно промовив Лорен. – І трирема.
– Присягаюся Юпітером, ти маєш рацію, – сказав я, відразу побачивши ту аналогію, яку помітив він.
– Ніневійська квінкверема з далекого Офіру, – радісно процитував Пітер.
– Та сама форма корпусу корабля, те саме розташування весел, – докинув я ще один аргумент. – Звичайно ж, якщо ми маємо слушність, такі кораблі регулярно плавали по озеру.
Ми могли прийняти таку гіпотезу, але інші, звісно її не приймуть.
Після ланчу ми пішли оглянути розкопи, й Лорен знову висловив кілька натхненних здогадів. Команда Пітера відкрила в кутку, що утворився між скелястим пагорбом і муром, кілька великих, однакових, схожих на чарунки кімнат. Вони сполучалися довгим коридором, і залишилися рештки від вимощеної плитами підлоги та системи дренажу. Кожна кімната мала площу приблизно в двадцять п’ять квадратних футів, і, схоже, це була єдина будівля поза мурами, споруджена з кам’яних блоків, а не виліплена з глини або стулена з необпаленої цегли.
Найімовірніше призначення цих чарунок дало нам підстави назвати їх «в’язниця».
– Невже мені доведеться виконати тут усю роботу? – зітхнув Лорен. – Ви ж навіть показали мені малюнки, на яких зображені бойові слони?
– Ти маєш на увазі стійла для слонів? – запитав я.
– Ти швидко міркуєш, хлопче! – Лорен поплескав мене по плечу, і я почервонів. – Але наскільки мені відомо, в Індії їх називають «слоновими лініями».
Після обіду протягом години я працював у своїй темній кімнаті, проявивши три рулони плівки, а коли закінчив, то пішов шукати Лорена. Він мав відлетіти вранці наступного дня, а нам ще треба було багато чого обговорити.
Я не знайшов його ані в будинку для гостей, ані у вітальні, а коли я запитав, де його шукати, то Рал сказав:
– Я думаю, він пішов до печери, докторе. Він позичив у мене ліхтар.
Леслі подивилася на нього поглядом, який вона вочевидь хотіла зробити дуже значущим, спочатку спохмурніла, потім злегка похитала головою, але для нього той її погляд означав не більш, як для мене. Я пішов узяти свій ліхтар, а потім вирушив до печери через мовчазний гай, обережно ступаючи між відкритими розкопами. Із тунелю, що ховався за товстим стовбуром дикої смоковниці, не проникало ніякого світла.
– Лорене! – погукав я. – Ти тут?
Мій голос загубився в глибині печери, відлунюючи від скель. Відлуння завмерли, запала тиша, і я пішов у глиб тунелю. Я освітлював ліхтарем темряву попереду себе, нахиляв голову під дзижчанням летючих кажанів і дослухався до своїх кроків, шарудіння яких здавалося в тиші дуже гучним.
Я ніде не бачив світла, тому зупинився й погукав знову:
ebooksa