Вивчаючи природу альтруїзму, австрійський дослідник поведінкової економіки Ернст Фер досить переконливо продемонстрував це на прикладі однієї важливої риси характеру — схильності ділитися. Коли діти з різних культур, континентів і суспільних прошарків мають вибір: залишити дві іграшки собі чи поділитися з другом, — молодші брати й сестри поводяться більш егоїстично. На думку одразу спадає природне пояснення: їх виховують за принципом «не попросиш — не отримаєш». У домашніх джунглях, де живуть старші брати й сестри, варто залишати собі все, що дають. Самі батьки, які мають більше однієї дитини, визнаю´ть, що тривога, обережність і необізнаність, які визначають ставлення до первістка, вдруге не повторюються. Тому окремі особливості соціальної поведінки дітей на кшталт схильності ділитися залежать не стільки від дому, скільки від ігрового досвіду.
Невеликий екскурс у вивчення темпераменту пояснює, чому припущення Ґальтона, яке досі залишається популярним міфом, неправильне. Так, нам дійсно здається, що кожен уміє викладатися на повну, а от талант мають тільки одиниці. Але головні інгредієнти здатності працювати на межі своїх сил — це ознаки темпераменту, які впродовж життя майже не змінюються: інтенсивність та енергійність реакцій, типовий настрій, здатність відволікатися, наполегливість та інтенсивність основної активності. Це пояснює, чому вмінням викладатися на повну володіє не кожна людина, а розвинути або позбутися його дуже важко.
Це пояснення засноване на праці Стелли Чесс і Александра Томаса, які під час ретельних спостережень зафіксували постійність і пластичність різних рис темпераменту людини, що роблять її собою. Але досі не до кінця зрозуміло, які саме аспекти конституції організму, геному й мозку регулюють здатність викладатися на повну. Як на мене, питання ще далеко не вичерпане. Наприкінці розділу ми побачимо його тісний зв’язок із системою мотивації й винагород, яка визначає темперамент і відкриває шлях до навчання.
Тепер зруйнуємо протилежний міф. Те, що ми вважаємо талантом, — не вроджений дар, а плід важкої праці. Візьмемо показовий приклад — абсолютний слух, здатність визначати музичну ноту безвідносно до інших звуків. Дуже часто це вміння вважають безсумнівним хистом. Людина з абсолютним слухом — це музичний геній, рідкість, на яку дивляться, наче на мутанта, людину Ікс у мистецтві, генетичний багаж якої подарував їй незвичайну суперсилу. Так, симпатична ідея… але неправильна. Це міф.
Абсолютний слух може натренувати майже кожен. Насправді більшість дітей мають
Коли я навчався в аспірантурі в Нью-Йорку, ми з друзями вигадали абсурдну гру. Ми намагалися контролювати температуру кінчиків пальців. Це, звісно, не бозна-яке звершення, але непоганий приклад важливого принципу: люди можуть вольовим зусиллям регулювати прояви власної фізіології, які здаються недосяжними. Тоді ми уявляли себе учнями Чарльза Ксав’єра[73] в школі для молодих мутантів.
За допомогою термометра я визначив, що температура кінчиків пальців коливається від тридцяти одного до тридцяти шести градусів Цельсія. Потім спробував підвищити її. Іноді мені вдавалося й пальці ставали теплішими, іноді — ні. Зміни були спонтанними й випадковими, і, попри все бажання, я не міг їх контролювати. Проте після двох-трьох днів практики сталося диво: я зміг керувати температурою, хоч і не дуже точно. Ще через два дні я здобув абсолютний контроль. Здатність керувати температурою кінчиків пальців силою думки. Будь-хто може це повторити. Процес навчання загадковий, тому що недекларативний. Мабуть, я навчився розслабляти руку, у такий спосіб змінювати рух крові й контролювати температуру. Але не міг і досі не можу чітко описати словами, що саме опанував.
Ця безневинна гра висвітлює модель багатьох механізмів навчання в мозку. Намагаючись уперше порухати рукою, щоб щось узяти, немовля випробовує величезну кількість нейронних команд і випадково знаходить серед них дієві. Тут настає перший ключовий момент навчання: щоб відібрати ефективні вказівки, слід візуалізувати їхні наслідки. Пізніше механізм удосконалюється й немовляті вже не треба перебирати кожну нейронну команду. Для відібраних раніше вказівок мозок створює очікування успіху, тому людина може передбачити наслідки дії, не виконуючи її. Наприклад, футболіст не біжить за м’ячем, якщо знає, що його не наздогнати.
Тут ми натрапляємо на другий ключовий момент навчання, про який говорили раніше, — похибка прогнозу. Мозок вираховує різницю між очікуваннями й фактичним досягненням. Завдяки цьому ми вдосконалюємо програму рухового акту й краще контролюємо власні дії. Так ми опановуємо гру в теніс або на музичному інструменті. Цей механізм навчання настільки ефективний, що його запозичили дослідники з галузі робототехніки й штучного інтелекту. Дрон у прямому сенсі вчиться літати, а робот — грати в пінг-понг завдяки простій, але дієвій процедурі.
Аналогічно ми можемо навчитися контролювати різноманітні пристрої силою думки. У недалекому майбутньому експансія цього принципу приведе нас до переломного моменту в історії людства. Тіло може втратити свою функцію посередника. Щоб зателефонувати комусь, вистачить лише наміру: пристрій розшифрує й виконає його без участі рук чи голосу, без посередництва тіла. Окрім цього, ми можемо розширити горизонти відчуттів. Людське око не сприймає кольорів після фіолетового, але це не обов’язковий ліміт. Бджоли бачать ультрафіолетовий світ. Ми можемо імітувати його за допомогою деяких методів фотографії, але отримані кольори — це тільки приблизна версія зору комахи. Кажани й дельфіни чують звуки, недоступні для людських вух. Нічого не заважає нам одного дня підключити електронні сенсори, що сприймають величезну частину всесвіту, яка поки що прихована від наших органів чуття. А ще можна наповнити себе абсолютно новими відчуттями. Наприклад, напряму з’єднати мозок із компасом, щоб ми
Описана навчальна процедура вимагає здатності візуалізувати наслідки кожної нейронної інструкції. Тому, розширюючи набір візуалізацій, ми вчимося контролювати більше речей. Ідеться не тільки про зовнішні пристрої, але й про внутрішній світ, наш організм.
Контролювати температуру кінчиків пальців силою думки — тривіальний, але прецедентний приклад реалізації цього принципу. Невже ми можемо натренувати мозок контролювати аспекти діяльності організму, що здаються цілковито від’єднаними від свідомості й вольової сфери? А якщо ми навчимося візуалізувати стан нашої імунної системи? Або стан ейфорії, щастя чи любові?
Я ризикну заявити, що ми зможемо поліпшити власне здоров’я, коли навчимося візуалізувати ті аспекти своєї фізіології, які зараз вважаємо невидимими. Це вже сталося в кількох вузьких сферах. Наприклад, зараз можливо візуалізувати графіки церебральної активності, які відповідають хронічному болю, і за допомогою цих візуалізацій контролювати й зменшувати його. Можна піти набагато далі, і колись ми керуватимемо захисною системою організму для боротьби з невиліковними зараз захворюваннями. Дослідникам варто зосередити увагу на цій вдячній сфері, і те, що нині здається чудотворним зціленням, може перетворитися в майбутньому на стандартну процедуру.
Міф про вроджений талант постав на підґрунті виняткових випадків, історій і фото невинних юних облич вундеркіндів, які тусуються зі знаменитостями світового рівня. Психологи Вільям Чейз і Герберт Саймон розвінчали цей образ, докладно вивчивши розвиток геніальних шахістів. Кожен із цих гросмейстерів досягнув неймовірно високого рівня майстерності, лише витративши на тренування десять тисяч годин. Те, що вважали ранньою обдарованістю, — насправді результат інтенсивної профільної практики змалку.
Замкнуте коло працює приблизно так: батьки малого Ікс переконують себе, що їхня дитина — скрипаль-віртуоз, тому підтримують у ньому впевненість і мотивацію для тренувань. Зрештою Ікс суттєво вдосконалює свої вміння й починає здаватися талановитим. Ставитися до людини так, наче вона геній, — ефективний спосіб зробити її саме такою. Схоже на провіщення, яке здійснюється саме по собі. Але це не просто психологічна версія «Я думаю, отже, я існую». Провіщення запускає низку процесів, які каталізують набагато складніший аспект навчання — допомагають протистояти нудьзі монотонної практики.
Але в це важко повірити, особливо коли йдеться про найбільш унікальні винятки. Що робити з очевидними фактами? Наприклад, що футбольний геній Мессі виявлявся з дуже раннього віку. Як узгодити детальний експертний аналіз розвитку з тим, що підказує інтуїція?
По-перше, аргумент вправляння не заперечує існування окремих вроджених передумов[74]. Стверджувати, що Мессі у вісім років не був експертом, неправильно. У нього було більше досвіду у футболі, ніж у переважної частини жителів планети в цьому віці. По-друге, існують сотні, навіть тисячі дітей, які виробляють із м’ячем неймовірні речі.
Але тільки один хлопчик став Лео Мессі. Люди помиляються, коли думають, що можливо передбачити, яка дитина колись стане генієм. Психолог Андрес Ерікссон скрупульозно стежив за освітою віртуозів із різних сфер і довів, що майже нереально визначити майбутні досягнення особи з її результатів на початкових етапах. Це контрольний і дуже показовий удар по наших уявленнях про виховання таланту й зусилля.
Експерт і новачок послуговуються у своїх рішеннях абсолютно різними системами й нейронними ланцюгами. Досконало вивчити щось не означає вдосконалити мозковий процес, за допомогою якого ми розв’язували проблему вперше. Рішення набагато радикальніше: замінити його іншими механізмами й структурами. Уперше на цю ідею науковців наштовхнуло відоме дослідження Чейза і Саймона, у якому взяли участь професійні гравці в шахи.
Деякі шахісти час від часу практикують цирковий трюк — грають із зав’язаними очима — і іноді досягають у цьому неймовірної спритності. Міґель Найдорф зіграв сорок п’ять різних партій наосліп одночасно. Він виграв тридцять дев’ять, чотири закінчив унічию й тільки дві програв. Це світовий рекорд одночасної гри.
ebooksa