Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

Далі ми побачимо, що місток між імпліцитним і декларативним компонентами — головна умова будь-якого навчання.

Поріг задовільності

Засадничим поняттям для розуміння того, наскільки можна відточити свої вміння, є поріг задовільності — рівень, на якому ми відчуваємо, що вже щось уміємо. Людина, яка починає опановувати друк, дуже сконцентрована й докладає багато зусиль, шукаючи чергову літеру поглядом. Як і раб Менона, вона змушена звертати увагу на кожен свій крок. Але її пальці наче починають жити власним життям. Людина торкається клавіатури, а мозок займається іншим: обдумує текст, говорить із кимось чи витає в хмарах. Цікаво, що, досягнувши цього рівня, ми можемо друкувати годинами, але вдосконалення більше не бачимо. Інакше кажучи, крива навчання зростає, доки не стабілізується на певному значенні. Більшість людей друкує зі швидкістю приблизно шістдесят слів за хвилину. Звісно, вона у всіх різна. Світовий рекорд належить Стеллі Паджунас, яка друкує неймовірні двісті шістнадцять слів за хвилину.

На перший погляд, цей приклад підтверджує тезу Ґальтона: кожен досягає зумовленого спадковістю максимуму. Але завдяки постійному методичному вправлянню можна суттєво збільшити власну швидкість. Насправді ми, здається, дуже далекі від свого потенційного максимуму, на етапі, коли отримуємо переваги від вивченого, але не поспішаємо розвиватися далі. Ця комфортна зона негласної рівноваги між прагненням удосконалення й зусиллями, яких воно вимагає, і є порогом задовільності.

Історія людської майстерності

Приклад із друком можна перенести майже на все, чого ми навчаємося у своєму житті. Кожен уміє читати. Багатьом після тривалих старань у школі це вдається швидко й без зусиль. Тоді ми ковтаємо книгу за книгою, але темп залишається на одному рівні. Проте, якщо знову почати постійно й методично тренуватися, приділяти цьому час і докладати зусиль, можемо суттєво вдосконалити швидкість читання, не втрачаючи розуміння тексту в процесі.

Історія культури й спорту повторює модель навчання в житті окремої людини. На початку ХХ століття пробігти марафон за дві з половиною години було вершиною майстерності найшвидших легкоатлетів. Через сто років цього не вистачить, навіть щоб пройти відбір на Олімпійські ігри. І таке не лише в спорті. Окремі твори Чайковського вимагали настільки складної техніки, що за його життя їх ніколи не виконували. Скрипалі тієї доби вважали, що це неможливо. У наш час ці твори досі називають складними, але багато музикантів їх грають.

Чому зараз ми досягаємо вершин, недосяжних для наших предків? Через зміну організму й геному, як випливає з гіпотези Ґальтона? Звісно, ні. Людська генетика лишилася такою ж, як і сімдесят років тому. Через радикальну зміну технологій? Теж ні. Можливо, для окремих сфер це суттєвий аргумент, але сучасний марафонець у столітніх кросівках чи навіть босоніж усе одно покаже результат, який раніше вважали нереальним, а скрипаль зіграє твори Чайковського на інструменті, який виготовили в минулому столітті.

Це нокаутує гіпотезу Ґальтона. Ліміт людських можливостей не залежить від генетики. Сучасні скрипалі опановують неможливі п’єси, тому що можуть відвести більше годин на практику, використовують кращі тренувальні вправи й тому що змінився рівень, на якому вони задоволені своїм результатом. Це гарна новина. Завдяки таким прикладам ми можемо сміливо братися за цілі, які поки що здаються недосяжними.

Бойовий дух і талант: дві помилки Ґальтона

Коли ми оцінюємо атлетів, то зазвичай відмежовуємо дух суперництва від таланту, наче це дві окремі якості. У світі існують Роджери Федерери, які мають талант, і Рафаелі Надалі, настільки одержимі духом змагання, що викладаються на корті до останньої краплі поту й крові. Пересічний глядач дивиться на атлета з вродженим хистом із повагою й трепетом перед його божественним привілеєм — даром. Натомість дух суперництва — річ приземлена, яка асоціюється з волею й відчуттям, що будь-хто з нас міг би досягнути того самого. Це Ґальтонове припущення: дар — генетично визначений максимум, а бойовий дух — доступний кожному засіб удосконалення через навчання. Але обидва твердження неправильні.

Насправді здатність викладатися на повну в кожній подачі — це якраз визначена набором генів риса. Це елемент темпераменту — широкого поняття, яке окреслює риси особистості, зокрема емоційність, чутливість, комунікабельність, наполегливість і зосередженість. У середині ХХ століття американська пара — дитячий психіатр Стелла Чесс і її чоловік Александр Томас розпочали неймовірно складне й революційне для науки про особистість дослідження. Вони, наче у фільмі Річарда Лінклейтера, скрупульозно стежили за розвитком сотень дітей із різних сімей від найпершого дня життя до повноліття. Науковці вивчали дев’ять аспектів темпераменту дітей:

1) рівень і тип активності;

2) ступінь регулярності дієти й режим дня;

3) бажання спробувати щось нове;

4) здатність адаптуватися до змін у середовищі;

5) чутливість;

6) інтенсивність та енергійність реакцій;

7) типовий настрій — радісний, плаксивий, задоволений, норовливий або дружелюбний;

8) здатність відволікатися;

9) наполегливість.

Дослідники виявили, що ці риси, хоч і могли змінитися в процесі розвитку, зазвичай залишалися стабільними. Навіть більше: дитина чітко виявляла їх із перших днів життя. За останні п’ятдесят років науковці розвивали ґрунтовне дослідження Чесс і Томаса в різних варіаціях. Висновок не змінився: набір генів, із яким ми народилися, визначає істотну частину особливостей темпераменту — від двадцяти до шістдесяти відсотків.

Якщо приблизно половина нашого характеру визначена генетично, то другу частину формують середовище й суспільна чашка Петрі, у якій ми розвиваємося. Але які саме елементи оточення визначальні? Коли йдеться про когнітивні здібності, то це дім, де дитина зростає. Брати й сестри схожі не тільки через подібні гени, а й тому, що розвиваються й граються разом. Але темперамент — виняток. Різноманітні дослідження усиновлених близнят показали, що дім дуже мало причетний до розвитку деяких рис характеру.