Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

Материнська мова

Наш мозок із першого дня готовий до мови й налаштований на неї. Але ця потенція не реалізується без соціального досвіду, тобто без спілкування з іншими. Такого висновку доходять дослідники поведінки дітей джунглів, які виросли без контакту з людьми. Один із хрестоматійних прикладів — Каспар Гаузер, чудово показаний в однойменному фільмі Вернера Герцоґа. Історія Каспара, що провів усе дитинство в ув’язненні[11], демонструє, що людині дуже важко засвоїти мову, якщо вона не практикувалася в цьому в ранньому дитинстві. Ми значною мірою опановуємо вміння розмовляти в соціумі. Якщо дитина виросла в цілковитій ізоляції, її здатність вивчити мову сильно постраждає. Фільм Герцоґа — багатогранне зображення цієї трагедії.

Предиспозиція мозку до універсальної мови отримує точні налаштування, коли ми контактуємо з іншими, засвоюємо нові знання (граматичні правила, слова, фонеми) чи втрачаємо розуміння звукових нюансів, неактуальних для материнської мови.

Спеціалізація мови починається з фонем. Наприклад, в іспанській мові п’ять голосних, а у французькій залежно від діалекту — до сімнадцяти, зокрема чотири носові звуки. Люди, які не говорять французькою, часто не відчувають різниці між деякими голосними. Наприклад, носії іспанської зазвичай не розрізняють звуки у французьких словах cou (вимовляється як [ku]) і cul (вимовляється як [ky]), що може призвести до анатомічних непорозумінь, тому що cou означає шия, а cul — дупа. Звуки, які вони сприймають як два однакові [u], для носія французької такі ж різні, як е та а для носіїв іспанської. Проте всі малюки світу можуть вловлювати такі відмінності в перші місяці життя. На цьому етапі розвитку ми розрізняємо речі, які стануть неможливими, коли подорослішаємо.

Фактично мозок дитини універсальний і здатен розрізняти фонологічні опозиції в будь-якій мові. З часом кожен мозок розробляє свої фонологічні категорії та бар’єри, що залежать від особливостей мови, якою він послуговується.

Щоб зрозуміти, що всі а, які вимовили різні люди в різних ситуаціях — з неоднакової відстані, з нежитем і без — відповідають тому самому а, потрібно створити категорію звуків. А це неминуче призводить до звуження ступеня деталізації. Між шостим і дев’ятим місяцями життя встановлюються межі для ідентифікації фонем серед розмаїття звуків. Звісно, їх визначає мова, яку ми чуємо під час розвитку. У цьому віці мозок втрачає універсальність.

Після раннього етапу, на якому фонеми закріпилися, настає час для слів. І тут виникає на перший погляд складний парадокс. Як дитина знає, де в мові слова? Проблема не тільки в тому, як вивчити значення тисяч лексем. Коли людина вперше чує фразу німецькою, вона не тільки не знає, яке слово що означає, а й не може визначити, де у звуковому континуумі речення закінчується одна лексема й починається інша. Це зумовлено відсутністю в усному мовленні чітких пауз, які б відповідали пробілам на письмі. Томуслухатилюдинуякаговоритьцетесамещонамагатисяпрочитатице[12]. Якщо немовля не знає, з яких слів складається мова, як воно вирізнить їх у такому потоці?

Перший спосіб розв’язання проблеми — говорити до немовлят по-мамусиному, тобто повільно й дуже чітко. У мамусиній мові між словами є паузи, які полегшують героїчну місію дитини з розділення речення на складові.

Та це не пояснює per se[13], як восьмимісячні діти опановують багатий запас слів, більшості з яких навіть не можуть пояснити. Для цього мозок використовує принцип, яким складні комп’ютери послуговуються для пошуку комбінацій, — статистичне навчання. Рецепт простий: визначати частоту комбінацій складів. Наприклад, діти часто чують слово киця, тому щоразу, коли звучить ки, є висока ймовірність, що далі буде ця. Звісно, існують й інші варіанти, іноді це буде килим або кинути, але після інтенсивного аналізу переходів дитина виявляє, що склад ки має відносно малу кількість наступників. Тоді, будуючи зв’язки між найбільш частотними переходами, дитина поєднує склади й знаходить слова. Зрозуміло, що цей спосіб навчання несвідомий, він нагадує те, як смартфони доповнюють набрані літери найбільш імовірним закінченням, а всі ми знаємо, що в них це не завжди виходить.

Ось так діти вивчають слова. Це не процес заповнення словника, де кожному слову відповідає певне тлумачення чи образ. Здебільшого спочатку лексеми сприймають через ритм, музикальність, інтонацію. Уже пізніше в них з’являється смислове забарвлення. Відома лінгвіст Марина Неспор припускає, що складнощі вивчення іноземної мови в дорослому віці не в останню чергу спричинені тим, що ми не використовуємо цей процес. Дорослі засвоюють мову раціонально й усвідомлено, намагаються вивчити нові слова, запам’ятовуючи їх зі словника, а не виловлюючи з музики мовлення. Марина обстоює думку, що імітація природного механізму, коли вивчення починається з перейняття мелодики слів і закономірностей інтонації, робить опанування мов набагато легшим та ефективнішим.

Діти Вавилону

Один із найбільш обговорюваних прикладів протистояння біологічних і культурних предиспозицій — білінгвізм. Дуже часто люди думають: бідна дитина, навчитися говорити й так непросто, а дві мови геть зіб’ють її з пантелику. Але ризик переплутати мови невеликий, тому що білінгвізм свідчить про значну когнітивну майстерність.

На прикладі білінгвізму ми бачимо, як поняття норми в суспільстві встановлюється без раціонального осмислення. Традиційно прийнято користуватися однією мовою, тож соціум вважає, що білінгви або не дотягують до норми, або перевищують її. Але це геть не обґрунтовано. По-перше, діти-білінгви випереджають однолітків у розвитку виконавчих функцій, але ніхто не розцінює цей факт як доказ відставання монолінгвів. По-друге, частота обох явищ ніяк не вплинула на поняття норми. Насправді більшість дітей ростуть у середовищі більш ніж однієї мови. Особливо в країнах із великим відсотком іммігрантів, у чиїх домівках мови переплітаються в усіх можливих комбінаціях. У дитинстві Бернардо Усай (пізніше нагороджений Нобелівською премією з фізіології) жив із дідусем і бабусею — італійцями в Буенос-Айресі в Аргентині, де державною мовою є іспанська. Його батьки погано знали рідну мову, а він із братом узагалі нею не говорили. Тому Бернардо вірив, що люди з віком просто перетворюються на італійців.

Когнітивна нейронаука переконливо довела, що, попри поширену думку, у монолінгвів та білінгвів майже повністю збігаються найважливіші ключові етапи засвоєння мови, зокрема момент розуміння перших слів і вдосконалення речень. Одна з нечисленних відмінностей полягає в тому, що в перший рік життя монолінгви мають більший словниковий запас. Проте, якщо порахувати слова, які білінгв використовує в обох мовах, ситуація вирівнюється, а то й змінюється на протилежну.

Інший популярний міф полягає в тому, що буцімто не можна змішувати мови й кожна людина має завжди говорити до дитини тільки якоюсь однією. Це не так. В одних дослідженнях брали участь батьки, кожен із яких говорить до дітей тільки однією мовою, що типово для прикордонних регіонів, наприклад Словенії та Італії, в інших — батьки з двомовних регіонів на зразок Квебеку чи Каталонії, які говорили двома мовами. Ключові етапи розвитку малюків в обох випадках тотожні. Людина, яка говорить двома мовами, не збиває дитину з пантелику, тому що продукуванню фонем відповідають мімічні індикатори мови: специфічні рухи рота й лиця загалом. Назвемо їх, наприклад, французьким та італійським виразами обличчя. Дитина легко розпізнає ці підказки.

Водночас існує велика кількість свідчень, що в білінгвів краще й швидше розвиваються виконавчі функції, а саме здатність пригнічувати й контролювати увагу.

Оскільки ці здібності відіграють визначальну роль у розумовому та соціальному розвитку дитини, переваги білінгвізму очевидні.

У Каталонії діти ростуть у такому оточенні, де іспанська та каталонська часто звучать в одній розмові. Тому вони розвивають уміння швидко перемикатися з однієї мови на іншу. Чи переростає ця навичка у вміння перемикатися між різними завданнями в немовних сферах?

Щоб знайти відповідь на це запитання, Сезар Авіла та його колеги порівняли мозкову активність монолінгвів і каталонських білінгвів, які перемикалися між завданнями нелінгвістичного характеру. Учасникам експерименту показували серію предметів, які швидко з’являлися в центрі екрана. Спочатку їх попросили натискати одну кнопку, якщо предмет червоний, і другу — якщо синій. А тоді несподівано учасники дістали завдання забути про кольори й реагувати за допомогою тих самих кнопок на форму предмета (права кнопка — для квадрата, ліва — для круга).

Звучить просто, але після переходу з кольору на форму більшість людей реагували повільніше й частіше помилялися. У каталонських білінгвів цей показник був помітно нижчий. Також Авіла з’ясував, що монолінгви й білінгви використовували для виконання завдання різні системи головного мозку. Тобто, володіючи двома мовами, людина не підвищує активність певного відділу. Її мозок знаходить абсолютно інший підхід до розв’язання проблеми.

Щоб перемикатися між завданнями, монолінгви використовують ділянки виконавчої системи — передню поясну й деякі регіони лобової кори. Натомість у білінгвів активізуються ділянки мовної мережі мозку — ті самі, якими вони послуговуються для легкого переходу з іспанської на каталонську й навпаки під час розмови.

Це означає, що для перемикання з одного завдання на інше, навіть якщо вони не пов’язані з мовою (у цьому випадку — між обробкою кольору й форми), мозок білінгвів задіює мовні мережі. Інакше кажучи, білінгви для когнітивного контролю поза сферою мови повторно використовують нейронні структури, які в мозку монолінгвів вузькоспеціалізовані.