Окрім цього, серія експериментів дозволила ідентифікувати три основні характеристики процесу приймання рішення. Який зв’язок між однозначністю доказів і часом, необхідним для вибору? Як упередження або попередній досвід впливають на варіанти? Де встановлено поріг, коли аргументи на користь одного варіанта отримують достатню підтримку, щоб зупинити перегони? Усі три відповіді взаємопов’язані. Що менше інформації, то повільніше накопичуються докази. Коли майже всі крапки рухаються безладно, крива активності нейронів тім’яної частки зростає повільно. Якщо не знизити поріг, знадобиться більше часу, щоб досягти аналогічного рівня надійності й подолати його. Рішення готують на слабкому вогні, але зрештою воно нагрівається до тієї ж температури.
А як встановлюють поріг? Як мозок розуміє, коли досить — це досить? Механізм визначення порогу дуже чіткий і враховує ціну помилки й час, доступний для приймання рішення.
Мозок визначає поріг, щоб оптимізувати виграш від рішення. Для цього він поєднує нейронні ланцюги, що систематизують:
1) цінність дії;
2) цінність витраченого часу;
3) якість сенсорної інформації;
4) внутрішню невідкладність реакції, яку ми сприймаємо як тривогу або прагнення вирішити якнайшвидше.
Якщо в грі з довільними крапками за помилки серйозно карають, гравці (і люди, і мавпи) підвищують поріг і використовують більше часу на роздуми. І навпаки: якщо помилки не враховують, найкраща стратегія для учасників — знизити поріг і відповідати якнайшвидше. Цей адаптивний механізм здебільшого несвідомий і працює оптимальніше, ніж ми можемо собі уявити.
Візьмімо, наприклад, жінку-водія, що гальмує перед світлофором. Її мозок здійснює безліч обчислень: імовірність жовтого чи червоного світла, відстань до переходу, швидкість автівки, справність гальм, інтенсивність руху тощо. Окрім цього, мозок зважує можливість надзвичайної ситуації і її наслідки… За винятком випадків, коли щось іде не так і контроль переходить до системи спостереження, ці розрахунки непомітні. Ми не підозрюємо про їх існування. Але мозок їх виконує, а тоді вирішує, коли й із якою силою тиснути на гальма. На цьому конкретному прикладі ми бачимо загальний принцип: приймаючи рішення, людина знає набагато більше, ніж їй здається.
А от під час свідомих роздумів (тільки їх ми й можемо згадати) мозок часто встановлює неефективний поріг переривання процесу вибору. Кожен пам’ятає випадки, коли надто довго обмірковував неважливі дрібниці. Наприклад, вибирав у ресторані
У лабораторії вивчають досить примітивні рішення, але нам набагато цікавіше, як мозок робить щоденний вибір: водій обмірковує, проскакувати на жовте світло чи ні, суддя засуджує чи виправдовує звинуваченого, виборець ставить галочку за того чи іншого кандидата, покупець виграє´ на знижці чи стає її жертвою. Ми припускаємо, що ці рішення, хоч і належать до різних сфер і мають специфічні особливості, є результатами роботи того самого механізму.
Один із головних принципів процедури, визначальний для механізму Тюрінга, стосується способу визначити, коли припинити збирання фактажу. Цю проблему відображено в парадоксі середньовічного філософа Жана Бурідана: осел не міг вибрати між двома однаковими оберемками сіна й помер із голоду. Для ідеальної моделі Тюрінга це дійсно проблема. Якщо кількість
Часто мозок сприймає час, просто рахуючи певну частоту: кроки, удари серця, видихи, коливання маятника чи темп музики. Коли ми виконуємо фізичні вправи, хвилина минає швидше, ніж у стані спокою, тому що удари серця — а отже, і внутрішнього годинника — частішають. Те саме з музикою. Годинник розганяється разом із темпом, і година минає миттєво. Невже зміни внутрішнього годинника змушують нас вибирати швидше й занижувати поріг вирішення?
І справді, музика більше впливає на наші рішення, ніж ми підозрюємо. Люди кермують, купують і гуляють по-різному залежно від композиції, яку в цей момент слухають. Коли темп прискорюється, поріг розмірковування знижується, і майже кожне рішення стає ризикованим. У таких випадках водії частіше змінюють смугу руху, проскакують на жовте світло, обганяють інші автівки й перевищують швидкість. Також темп музики визначає, скільки часу ми зможемо терпляче чекати в приймальні та скільки продуктів купимо в супермаркеті. Багато торговельних менеджерів знають, що фонова музика — ключ до збільшення продажів, і, ніколи навіть не чувши про відкриття Тюрінга, використовують це на свою користь. Так, механізм приймання рішень дуже передбачуваний, але ми все одно майже не помічаємо, як він працює.
Наступний важливий фактор приймання рішень — визначити стартову позицію кожного варіанта. Коли людина має позитивне упередження щодо одного з них, нейрони, які накопичують інформацію на користь цієї опції, отримують первинний електричний заряд — своєрідну фору на старті. Іноді визначальну роль відіграють когнітивні упередження. Розглянемо це на прикладі рішення стати донором.
Соціологічні дослідження донорства органів поділяють країни світу на дві групи: у першій донорами стають майже всі, у другій — майже ніхто. Не треба бути фахівцем у галузі статистики, щоб здивуватися відсутності золотої середини. А виявилося, що все дуже просто: на те, чи стане людина донором, найсильніше впливає формулювання запитання в бланку. У країнах, де в анкеті сказано: «Якщо хочете стати донором, підпишіться нижче», — майже ніхто не віддає своїх органів. А в країнах, де написано: «Якщо НЕ хочете стати донором, підпишіться нижче», — навпаки. Пояснення цього феномену не має нічого спільного з релігією чи проблемою життя і смерті, а випливає з універсальної людської риси: ніхто не заповнює бланки повністю.
Коли перед нами постає велика кількість варіантів, не всі вони рівні на старті. Стандартні параметри мають перевагу. Якщо проблема ще й складна та жоден із інших варіантів не має суттєвих аргументів на свою користь, то опція, яка вже дістала фору, здобуває перемогу. Саме тому влада гарантує свободу вибору, але водночас впливає на наші рішення чи навіть диктує їх. Усіх людей — байдуже, німці вони чи мексиканці, католики, протестанти чи мусульмани, — об’єднує те, що механізм приймання рішень у складній ситуації виходить із ладу. І тоді ми просто погоджуємося на те, що дають.
Досі ми говорили про процес приймання рішень так, наче всі вони однотипні, підкоряються однаковим правилам і реалізуються в однакових нейронних ланцюгах мозку. Проте будь-яка людина розуміє, що її рішення можна об’єднати мінімум у дві якісно відмінні категорії: перші — раціональні, які ми здатні обґрунтувати, а другі — ні. Вони спонтанні й непоясненні, здається, їх диктує саме тіло. Та чи існують насправді два різні способи приймання рішень? Що краще: слухати підказки інтуїції чи обережно й раціонально зважувати кожен варіант вибору?
Зазвичай ми асоціюємо раціональність із наукою, а емоціям приписуємо таємничу, езотеричну й здебільшого незбагненну природу. Але елементарний експеримент миттєво розвінчує цей міф.
▶ Нейродослідники Ліонель Наккаш і Станіслас Дехан (мій паризький наставник) провели експеримент, під час якого учасникам показували на екрані числа з такою швидкістю, що вони вважали, ніби нічого не бачать. Цей спосіб подання інформації, який обходить свідомість, називається сублімінальним. Потім учасників просили сказати, більше чи менше за п’ять демонстроване число, і вони на власний подив майже завжди відповідали правильно. Піддослідним здавалося, що вони вгадують, але експериментатори зрозуміли, що рішення прийнято підсвідомо за допомогою механізму, який дуже нагадує свідоме міркування.
ebooksa