Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

▶ Але що він бачить! О горенько! […] Що стало з мого труду, солодкого плоду плекань і утоми? Хто пограбував мене до нитки? Хто відняв у мене мої боби? Маленьке сердечко наповнилося гіркотою першої зустрічі з несправедливістю.

Наставник Еміля навмисне зруйнував грядку й змовився із садівником, щоб той узяв відповідальність на себе, запропонувавши конкретне виправдання. Тоді садівник звинуватив хлопця в знищенні посаджених раніше на тій самій грядці динь. Еміль потрапляє між двох вогнів правових принципів. З одного боку — впевненість, що вирощені важкою працею боби належать йому, а з другого — переважне право садівника як власника земельної ділянки.

Наставник ніколи не пояснював Емілеві ці ідеї: на думку Руссо, найкращий спосіб ознайомитися з поняттями власності й відповідальності — реальний життєвий досвід. Еміль обдумує болючу ситуацію, вплив своїх дій на інших і починає розуміти потребу взаємоповаги, щоб уникати подібних конфліктів. Він готовий рефлексувати на тему договору та обміну, тільки відчувши її на власній шкурі.

Мораль історії про Еміля очевидна: не варто бомбардувати наших дітей порожніми словами. Спочатку хай зрозуміють їхнє значення через конкретний досвід. Хоча люди інтуїтивно здогадуються про це, а така думка неодноразово звучала в історії філософії та освіти[18], майже ніхто не дослухається до неї сьогодні. Насправді майже всі батьки безперервно годують дітей правилами, яких самі не дотримуються: скільки «сидіти» в смартфоні, що їсти, чим ділитися, коли казати дякую, вибачте й будь ласка, як негідно ображати інших тощо.

Мені здається, що розбивання піньяти[19] ідеально передає людську природу. Якби марсіанин прилетів і побачив, що робиться, коли розбивають пап’є-маше й починається цукерковий дощ, він осягнув би всі наші бажання, вади, імпульси й витіснення. Ейфорію й меланхолію. Він побачив би дітей, які нагрібають стільки солодощів, скільки можуть утримати в руках, штовхають інших, щоб виграти час на обмежений ресурс; батька, який вимагає, щоб донька поділилася зайвими трофеями з іншими; хлопчика, який заливається сльозами в кутку; курс обміну на офіційному й чорному ринку, а ще сформовані групами батьків мікроуряди, що хочуть уникнути ситуації, яку Ґаррет Гардін назвав трагедією общин[20].

Я, мені, моє й інші перестановки Джорджа[21]

Перед тим як стати видатними юристами, філософами чи економістами, діти (зокрема, як колись і малі Аристотель, Платон і Піаже) мають інтуїтивне розуміння власності та володіння. Діти починають використовувати займенник мій раніше, ніж я чи своє ім’я. Мовний розвиток відображає незвичайне явище: поняття власності передує поняттю ідентичності.

У боротьбі за власність діти відпрацьовують принципи права. Найменші претендують на щось, аргументуючи власним бажанням: «Це моє, бо я його хочу»[22]. Згодом, приблизно у два роки, вони визнаю´ть право інших назвати ту саму власність своєю й починають наводити аргументи на свою користь. Розуміння чужої власності спричиняється до відкриття існування інших осіб. Перші аргументи дітей звучать так: «Я взяла це першою», «Вони дали це мені». Така інтуїтивна впевненість, що людина, яка першою торкнулася якогось предмета, отримує необмежене право користуватися ним, не зникає в дорослому віці. Емоційні суперечки за місце для паркування, сидіння в автобусі чи претензії на острів країни, яка першою підняла на ньому прапор, — приватні та інституційні приклади такої евристики. Мабуть, не так уже й дивно, що в масштабних соціальних конфліктах, як-от на Близькому Сході, сторони повторюють аргументи зі сварки дворічних дітей: «Я прийшов сюди перший», «Вони дали це мені».

Операції на шкільному подвір’ї, або Витоки комерції та злодійства

На шкільному баскетбольному майданчику володар м’яча стає водночас володарем гри. Йому належить привілей формувати команди й оголошувати матч закінченим. Такі переваги можна використати в переговорах. Філософ Ґуставо Файґенбаум в Ентре-Ріос, Аргентина, і психолог Філіпп Роша в Атланті, США, постановили собі зрозуміти цей світ. А саме формування в дітей понять власності й щедрості під впливом внутрішнього чуття, практичного досвіду й правил. У результаті вони започаткували соціологію ігрового майданчика. Подорожуючи до країни дитинства[23], Файґенбаум і Роша дослідили обмін, подарунки та інші операції, які відбуваються на подвір’ї початкової школи. Вивчаючи обіг маленьких фігурок, вони виявили, що економічні відносини в очікувано наївному шкільному світі формалізовані. Діти ростуть, і позики, передача прав та майбутня вартість поступаються конкретним обмінам, поняттям грошей, корисності та вартості речей.

Як і в дорослому світі, не всі операції в країні дитинства законні. Трапляються крадіжки, шахрайства й зради. Руссо припускав, що правила співіснування слід вивчати через конфлікти. І це відбувається на безпечнішому, ніж реальне життя, шкільному подвір’ї, яке стає благодатним ґрунтом для гри в правопорядок.

Різноманітні спостереження Вінн та її колег наштовхують на думку, що зовсім малі діти вже мають задатки моральних суджень. На противагу їм Піаже, спадкоємець традиції Руссо, вважає, що уявлення про добро і зло з’являються в дитини тільки в шість-сім років. Ґуставо Файґенбаум і я вирішили розсудити видатних мислителів-психологів і паралельно з’ясувати, як діти стають громадянами.

▶ Ми показали групі дітей від чотирьох до восьми років відео з трьома персонажами: перший мав шоколадки, другий просив їх позичити, третій — крав. Тоді поставили їм низку запитань, щоб виміряти глибину розуміння моралі й визначити, з ким — злодієм чи позичальником[24] — вони хочуть дружити й чому, а також що повинен зробити злодій, щоб компенсувати шкоду жертві. Так ми дослідили розуміння справедливості в операціях на шкільному подвір’ї.

Гіпотеза полягала в тому, що симпатія до позичальника, а не злодія, — неявна демонстрація моральних установок, — мала бути сформована навіть у наймолодших дітей, як в експерименті Вінн. Натомість обґрунтування вчинків і розуміння, як можна компенсувати заподіяну шкоду, з досліду Піаже розвиваються пізніше. І ми довели це. У кімнаті чотирирічні діти охочіше гралися з позичальником, ніж зі злодієм. Також вони надавали перевагу тому, хто крав за обставин, які пом’якшують, а не обтяжують провину.

Але найцікавіше, що на запитання, чому вони вибрали не злодія, а позичальника або того персонажа, обставини життя якого виправдовували крадіжку, чотирирічні діти відповідали: «Тому що в нього світле волосся» чи «Тому що я хочу з нею дружити». Здавалося, що їхні моральні критерії цілком сліпі до причин та аргументів.

І ми знову натрапляємо на ідею, яка часто звучить у цьому розділі. У дітей рано (часто від народження) є інтуїтивні здогади, які психологи Ліз Спелкі та Сьюзен Кері, що вивчають вікову психологію, називають базовими знаннями. Вони проявляються в дуже специфічних експериментальних умовах, коли малюки дивляться на щось чи вибирають із-поміж двох варіантів. Але базові знання недоступні на вимогу, коли потрібні в реальній ситуації. Так стається тому, що в молодшому віці базові знання не можуть бути виражені словами чи конкретними символами.

Наші результати у сфері моралі показали, що в дітей із дуже раннього віку сформовано інтуїтивне розуміння власності, яке дозволяє визначити, законна операція чи ні. Вони розуміють, що таке крадіжка, і навіть уловлюють тонкощі, які пом’якшують і обтяжують провину. Це інтуїтивне чуття стає каркасом, на якому надалі виростає формалізоване й експліцитне поняття справедливості.

Утім, кожен експеримент не обходиться без сюрпризів, які виявляють несподівані грані реальності. Наш не став винятком. Ґуставо і я задумали експеримент, щоб дослідити так звану ціну крадіжки. Нам здавалося: діти скажуть, що злодій повинен повернути дві шоколадки, які вкрав, плюс іще кілька як компенсацію моральної шкоди. Але ні. Переважна більшість дітей вважала, що злодій має повернути тільки вкрадені шоколадки. І це ще не все: що старшими були діти, то більше прихильників точного відшкодування з’являлося. Наша гіпотеза була помилковою. Діти набагато шляхетніші, ніж ми очікували. Вони розуміють, що злодій учинив неправильно й повинен відшкодувати збитки, повернувши вкрадене й попросивши вибачення. Але питання моральної шкоди від крадіжки не вирішується в натуральному вигляді. У дитячій справедливості немає репарацій, які б виправдали злочин.

Якщо взяти дитячі операції як іграшкову модель міжнародного права, напрошуються неймовірні висновки. Існує непряма, але часто ігнорована норма, що дії у відповідь не повинні перевищувати силу атаки. Причина проста. Якщо хтось краде два предмети, а жертва вимагає чотири, щоб розійтися мирно, сила удару у відповідь ростиме в геометричній прогресії, що зашкодить усім. Діти розуміють, що навіть на війні повинні бути правила.

Жак, вроджені ідеї, гени, біологія, культура й образ

Жак Мелер — один із багатьох аргентинських політичних вигнанців-інтелектуалів. Він навчався з Ноамом Чомскі в Массачусетському технологічному інституті, в епіцентрі когнітивної революції. Звідти вирушив до Оксфорда, а потім — до Франції, де заснував визначну школу когнітивної науки в Парижі. Він був вигнанцем не лише як особа, а і як мислитель. Його звинувачували в реакціонізмі через заяву, що людське мислення має біологічне підґрунтя. У психології нашумілий розрив між гуманітарними й точними науками був особливо помітний. Я б хотів, щоб ця книжка стала, зокрема, одою й визнанням досягнень Жака. Вільного моря, до якого він плив, руху проти течії. Спроби діалогу.

Поділ на біологію, психологію та нейронауку в епічній місії зрозуміти людське мислення — це всього-на-всього становлення надуманої кастової системи. Природі начхати на штучні бар’єри між типами знань. Тому в цьому розділі я схрещую біологічні міркування, наприклад розвиток лобової кори, з когнітивними, як-от ранній розвиток етичних понять. Під час висвітлення питань на зразок формування білінгвізму й уваги я розглядав поєднання цих аспектів.