Пригоди Гекльберрі Фінна

— Я поклав грудку на кукурудзяний корж, — кажу.

— Ти тільки думав те зробити — масла тут нема.

— Обійдемося й без масла, — сказав я.

— Воно нам не завадить, — відповів він. — Скоч-но до льоху та принеси його. А тоді можеш спуститися по громо­відводу і — сюди. Я тим часом напхаю соломою Джімів одяг, — ніби це його перевдягнена мати, — а тільки-но ти повернешся, замекаю, як овечка, і ми втечемо всі разом.

І він поліз у вікно, а я подався до льоху. Грудка масла, з добрячий кулак завбільшки, лежала на тому самому місці, де я її залишив; я взяв її разом із коржем, загасив свічку й почав обережно підніматися сходами вгору. На перший поверх вийшов щасливо; аж раптом — назустріч тітка Селлі зі свічкою в руці; я хутенько масло — в капелюх, насунув його на голову; тут тітка побачила мене й питає:

— Ти був у льоху?

— Еге ж, тітонько.

— Що ти там робив?

— Нічого.

— Як то нічого?

— Еге ж, нічого.

— А чом це ти надумався лазити туди вночі?

— Не знаю, тітонько.

— Не знаєш? Ти мені хвостом не метляй, Томе, я мушу знати, що ти там робив.

— Нічого я там не робив, тітонько Селлі! Їй-богу, нічого не робив!

Ну, думаю собі, тепер вона відчепиться, та в добру годину вона б так і зробила; але тепер у нашій господі коїлося багато такої дивовижі, що тітонька тільки помітить щось підозріле, то аж тремтить від страху; тож вона рішучим тоном сказала:

— Марш звідси до вітальні й сиди там, поки я не при­йду! Ти, здається, пхаєш свого носа до чужого тіста! Гляди, я таки виведу тебе на чисту воду, — не встигнеш і оком змигнути!

І вона пішла геть, а я відчинив двері й зайшов до вітальні. Ой лишенько, а там же повнісінько люду! П’ятнадцять фермерів зібралося — і кожен з рушницею. Мені аж млосно стало; ледь дочалапав я до стільця та й бехнувся на нього. Вони теж порозсідалися по всій кімнаті; дехто з них перекидався словом-другим та й замовкав, і всі сиділи як на жару, хоч і вдавали, ніби зовсім спокійні. Проте я добре знав, що їм таки було моторошно, бо вони то скинуть свої капелюхи, то знову їх надягнуть, то голову пошкрябають, то раз у раз із місця на місце пересідають та за ґудзики себе торгають. Я й сам сидів, як на голках, проте капелюха свого не скинув.

Мені не терпілося, щоб швидше з’явилася тітка Селлі й розквиталася зі мною — відшмагала абощо, — тоді я побіжу до Тома і скажу йому, яке ми тут осине гніздо розворушили, тож годі нам дурня клеїти, треба — ноги на плечі та й чухрати разом із Джімом, поки цим молодчикам терпець не уві­рвався й вони за нас не взялися.

Нарешті увійшла тітка Селлі та й ну мене розпитувати; тільки я не міг відповісти, бо й сам не знав, на яку ступити; а фермерів розбирала нетерплячка, й декотрі ладні були зараз же взятися за тих розбишак та все нагадували, що до півночі лічені хвилини лишилися; інші стримували їх та радили почекати, поки замекають; а тут ще й тітка до живого допікає мені своїми розпитами, і я тремчу з переляку, ледве на ногах тримаюсь; в кімнаті ставало все гарячіше й гарячіше, і масло в мене під капелюхом почало топитися та й потекло по шиї й за вухами; коли ж один із сусідів сказав: «Як на мене, треба негайно йти до тієї халупи, причаїтися там і схопити їх, тільки-но вони надійдуть», — то я мало не впав; на додачу ще й масло потекло у мене по лобі. Тітка Селлі, як побачила — аж побіліла, мов хустка, та як скрикне: