Пригоди Гекльберрі Фінна

— Де б же я впіймав його тут у лісі? Ні, тутешні негри знайшли його коло берега — він тут недалечке за корча зачепився, — та й сховали в закруті поміж верболозу, а тоді зчинили такий галас, мовляв, кому він припаде, що та сварка до мене дійшла; я відразу помирив їх, сказавши, що пліт нікому з них не дістанеться, бо він твій і мій. Питаю: невже вони й справді надумалися поцупити майно в білого джентльмена, щоб напитати собі халепи? Ну, а тоді дав їм по десять центів на кожного, й вони були раді-радісінькі і тепер бажають, щоб якнайчастіше до берега прибивало плоти, щоб їм розбагатіти. Всі вони, оті негри, до мене дуже добрі, і коли я чого-небудь прошу в них, то не нагадую їм двічі, синку. Цей Джек — добрий негр, до того ж і спритний.

— Еге ж, не в тім’я битий. Він навіть не сказав мені, що ти тут; просто покликав мене з собою, щоб показати водяних щитомордиків. Коли б що сталося — його хата скраю, він нічого не знає. Може сказати, що ніколи не бачив нас разом, і то буде чиста правда.

Мені б не хотілося широко розводитися про те, що сталося наступного дня. Скажу коротко. Я прокинувся вдосвіта і тільки намірився перевернутися на другий бік та й знову заснути, коли раптом помітив, що в усьому домі якась дивна тиша. Такого ніколи ще не бувало. Далі я помітив, що й Бак уже встав та десь завіявся. Гаразд, коли так, то й я встав, а проте ніяк не доберу, що сталося; спускаюся сходами вниз — ні душі живої і скрізь тихо, як у мишачій норі. Те саме й надворі. Що таке? Йду далі й коло купи дров стрічаю мого Джека й питаю:

— Що сталося?

А він каже:

— Ви хіба не знаєте, містере Джордже?

— Ні, — відказую, — не знаю.

— Таж міс Софія втекла! Їй же богу! Втекла уночі — ніхто гаразд і не знає, коли саме; втекла, щоб повінчатися з молодим Гарні Шепердсоном — у всякому разі, так кажуть. У сім’ї довідалися про те лише з півгодини тому, і, запевняю вас, вони не марнували ані хвилини. Похапали рушниці, сіли на коней і гайда — ми не встигли і оком змигнути! Жінки кинулися до кревних по допомогу, а старий пан Саул із синами помчали дорогою вздовж річки, щоб перейняти того молодика та застрелити його, бо чого доброго, він із міс Софією переправиться на той берег. Ох, і каша заварюється!

— Бак теж подався, навіть мене не збудив.

— Ще б пак! Вони не хотіли вас у ту халепу втягувати. Містер Бак набив рушницю й заприсягнувся, що застрелить когось із Шепердсонів, а ні, то не повернеться живий додому. Думаю, що вистачить там Шепердсонів і він свого слова додержить.

Я кинувся дорогою до річки їм навздогін. Через якийсь час здалеку почали долинати до мене постріли з рушниць, і, нарешті, переді мною замаячів пароплавний причал та стоси колод. Я став пробиратися поміж дерев та кущів, поки зна­йшов зручне місце; тоді я виліз на розсоху осокора, куди кулі не могли долетіти, й почав стежити. Перед осокором, зовсім близько, стояв другий стос колод, чотири фути заввишки, і мені спало на думку сховатися за ним; але, мабуть, добре зробив, що ту думку відкинув.

Четверо чи п’ятеро вершників гарцювало на відкритому місці перед складом; вони кричали й лаялись, намагаючись поцілити у двох молодих Гренджерфордів, що ховалися за стосом колод, поруч із причалом; проте вершникам не щастило. Щоразу як хтось з них з’являвся на березі перед стосом колод — у нього стріляли. Хлопці вмостилися навпочіпки за колодами спиною до спини, отже, їм видно було на обидва боки.

Трохи згодом вершники перестали гарцювати й кричати. Вони під’їхали ближче до складу; тоді один із хлопців ви­простався, добре націлився з-за колод і вибив одного вершника з сідла. Решта вершників позіскакували з коней, підхопили пораненого й понесли його до складу; в ту ж мить обидва хлопці кинулися навтікача. Вони перебігли вже мало не півдороги до того дерева, на якому я сидів, перш ніж ті чоловіки звернули на них увагу. Побачивши їх, вони знову скочили на коней і кинулися навздогін за хлопцями. Вершники мчали, звісно, швидше за хлопців, а проте не могли їх наздогнати, бо хлопці вибігли набагато раніше і встигли домчати до того стосу колод, що стояв якраз перед моїм деревом, шаснули за нього і знову здобули перевагу над своїми ворогами. Один із тих хлопців був Бак, а другий — якийсь сухорлявий юнак років дев’ятнадцяти.

Вершники трохи покрутилися на місці й подалися геть. Тільки-но вони зникли, я озвався до Бака. Спочатку він ніяк не міг розтелепати того дива, що мій голос долинає до нього з дерева. Моя несподівана поява ошелешила його вкрай. А втім, він загадав мені пильно стежити й сказати йому, коли вершники з’являться знову: вони, напевно, замишляють якусь каверзу і швидко повернуться. Я пожалкував, що не зліз із дерева раніше, а тепер мусив залишатися там. Бак почав плакати і лаятись і заприсягнувся, що вони з Джоєм (виявляється, другий хлопець був його двоюрідний брат) ще відплатять за цей день. Він сказав, що його батька й обох братів убито, та й ворогів двоє чи троє полягло. Шепердсони чигали на них у засідці. Бак сказав, що його батькові й братам треба було зачекати, поки прибуде підмога, бо Шепердсонів було дуже багато. Я тоді спитав його, що сталося з молодим Гарні та міс Софією. Він відповів, що їм пощастило переправитися через річку і тепер їм нічого боятися. Мене дуже потішила ця звістка. Але ж як люто обурювався Бак, проклинаючи себе за те, що не поцілив Гарні тоді, як стріляв у нього в лісі, — я нічого подібного зроду ще не чув!

І раптом — бах! бах! бах! — ляснуло три чи чотири по­стріли: чоловіки крізь ліс об’їхали кругом і, позлазивши з коней, підкралися ззаду. Хлопці вмить рвонули до річки — обидва поранені, — і в той час, як вони пливли за водою, чоловіки бігли берегом, стріляючи в них, і кричали: «Бий їх, бий їх!» Мені стало так млосно, аж я мало з дерева не звалився. Не розповідатиму всього, що було потім, бо як почну — мені знову стане недобре. Я дуже жалкував, що видряпався тої ночі на цей берег, де довелося бути свідком такого страхіття. І ніколи тепер мені не позбутися тих жахливих спо­гадів — усе те раз у раз постає в мене перед очима, навіть часом сниться.

Я просидів на дереві, аж поки почало смеркати, — боявся злізти на землю. Кілька разів чув рушничні постріли, що лунали десь далеко в лісі; двічі бачив невеличкі загони вершників, озброєних рушницями, що промчали повз причал; тоді я збагнув, що колотнеча триває ще й досі. Я впав у відчай; подумав-подумав та й вирішив не з’являтися більше до маєт­ку, бо і я, може, завинив проти моїх господарів. Безперечно, на тому клаптику паперу значилося, що міс Софія має зустрітися з Гарні десь о пів на третю і разом з ним тікати; мені слід було розповісти її батькові про того папірця та про те, як дивно вона поводилася, і тоді він, певне, замкнув би її вдома і не сталося б цього жахливого бойовища.

Я зліз із дерева, прокрався по берегу річки і раптом натрапив на двоє тіл, що їх прибило водою під самісінький берег; я витяг їх на пісок, а тоді прикрив їм обличчя та мерщій подався геть. Я навіть заплакав, коли закривав обличчя Бакові, — він був такий добрий до мене.

Нарешті зовсім стемніло. Проте я не наближався до маєт­ку, а пробивався лісом, простуючи до болота. Джіма не було на острові, тож я кинувся бігцем до річки, плутався поміж верболозу; мені нетерпілося швидше забратися на пліт і дременути з цього страшного місця. Плоту не було. Як же я злякався! На хвилю мені аж затамувало дух. Тоді як залементую!.. Голос кроків за двадцять п’ять від мене відгукнувся:

— Господи Боже мій! Це ти, синку? Тільки не галасуй.

То був Джімів голос — зроду не чув я нічого приємнішого. Я трохи пробіг ще берегом і скочив на пліт, а Джім схопив мене і стиснув у обіймах — так він зрадів, коли мене побачив. Він сказав: