— Я тут із тиждень проповідував тверезість, ну, то все жіноцтво — і старе, й молоде — мало мене на руках не носило! Я ж таки й справді втер перцю з маком усім п’яницям, то вже не сумнівайтесь! Щовечора мав я з того п’ять чи й шість доларів — по десять центів з голови, діти й негри безкоштовно, — і грошики попливли до мене плавом. Коли це раптом минулого вечора хтось пустив поголоску, що я й сам не від того, щоб тишком-нишком хильнути чарчину. Один негр розбудив мене сьогодні вранці та й каже, буцімто люди верхи і з собаками десь потай збираються і скоро тут з’являться, дадуть мені півгодини, щоб я відійшов трохи вперед, а тоді кинуться за мною навздогін; і якщо впіймають, то дьогтем вишмарують, у пір’ї й пухові виваляють та й возитимуть по місту. Тут я і про сніданок забув — куди й голод подівся.
— Ге, старий, — сказав молодший, — а чи не спрягтися нам, щоб вершити справи разом? Яка ваша думка?
— Ну, що ж! Я не від того. А чим же ви промишляєте?
— За фахом я складач у друкарні; трошки патентованими ліками підторговую, часом у театрі граю — я, бачте, трагік; принагідно до месмеризму та френології вдаюся, для різноманітності навчаю географії та співів, а часом і лекції читаю — до всього маю кебету, беру все, що до рук плине, аби тільки не дуже надсаджуватись. А ви в чому руку набили?
— Свого часу я мав велику практику як лікар. Здебільшого застосовував рукопокладення, то в мене був найефективніший засіб — проти раку та всіляких там паралічів; можу також непогано майбутнє провіщати, якщо вивідаю від кого-небудь усе потрібне. Проповідую іноді, святим ім’ям даровизну збираю та навертаю до християнської віри.
На хвилю запала тиша, а тоді молодший зітхнув та й каже:
— Шкода!
— Це ви за чим шкодуєте? — поцікавився лисий.
— Подумати тільки, до якого життя я дійшов, як принизив себе в отакому товаристві! — І він почав ганчіркою витирати собі куточок ока.
— Ото лиха година знає, чим же це товариство для вас погане? — спитав згорда лисий, намурмосившись.
— Так, воно надто для мене гарне, саме на таке я й заслуговую. Хто ж мені винен, що я, стоячи високо, так низько впав? Звичайно, сам. Я вас і не звинувачую, джентльмени, нікого не звинувачую. Я сам того заслужив. Хай нечулий світ доконає мене. Одне знаю напевне — на мене десь чекає могила. Хай світ поводиться зі мною й надалі так само жорстоко, хай позбавля мене всього — моїх близьких, моїх достатків, всього-всього, але моєї домовини він не відбере! Прийде колись моя остання година — ляжу я в ту домовину й забуду про все, і моє бідне, розбите серце матиме нарешті спокій.
А сам тим часом тре ганчіркою очі.
— Дайте нам спокій з тим вашим розбитим серцем! — каже йому лисий. — Чого ви тицяєте вашим розбитим серцем нам під носа? А чим ото ми вашому серцю завинили?
— Атож, я знаю, ви нічим не завинили. Я й не докоряю, джентльмени. Я сам пустився берега, так-так, сам призвів себе до цього. Я заслуговую на такі тортури, еге ж, заслуговую, і не ремствую на це.
— Якого ж то ви берега пустилися? Був, мабуть, такий берег?
— Ах, ви не повірите мені! Світ ніколи не йме мені віри... та киньмо про це... не варт і говорити! Таємниця мого народження...
— Чи не розумієте ви під цим...
— Джентльмени, — мовив молодий вельми урочисто, — я відкрию вам свою таємницю, думаю, що можу на вас звіритися. З походження я — герцог!
Джім витріщив очі, почувши таке; та й я, здається, також. А лисий сказав:
— Та невже! Справді?
ebooksa