Пригоди Гекльберрі Фінна

Герцогові також здавалося, що непогано поживився, проте після королевої розповіді йому довелося змінити свою думку. Він склав та видрукував у тій друкарні дві невеличкі об’яв­ки для фермерів про продаж коней і одержав за те гроші — чотири долари. Крім того, він прийняв ще на десять доларів оголошень для газети, обіцявши видрукувати їх за чотири долари, якщо гроші буде сплачено йому наперед, — звісно, замовники погодились. Передплата газети складала два долари на рік, а він узяв з трьох передплатників по півдолара з умовою, що вони сплатять йому наперед; передплатники за­пропонували заплатити йому, як у них завжди велося, дровами та цибулею, але герцог сказав, що тільки-но купив друкарню і знизив передплатну ціну скільки зміг, тож хотів би мати зараз гроші готівкою. Він склав ще й віршика, якого скомпонував сам із власної голови, — три куплети, дуже сумні й зворушливі, під заголовком: «Розбий, холодний світе, це недуже серце» — залишив його, складеного та підготованого до друку, і нічогісінько собі за те не взяв. Отож він роздобув дев’ять із половиною доларів і запевняв, що за ті гроші йому довелося цілий день упрівати.

Потім герцог показав нам іще одну маленьку об’яву, за яку не взяв ніякої плати, бо робив її для нас. На малюночку був зображений втеклий негр із клунком на ціпку через плече та підписом унизу: «Двісті доларів нагороди». В друкованому тексті йшлося про Джіма і опис його подано дуже точно. Там значилося, що негр утік минулої зими з плантації Сент-Жак, за сорок миль від Нового Орлеана, і, певно, подався на Північ, а тому, хто його впіймає та приведе назад, буде видано винагороду й повернено всі витрати.

— Тепер, — пояснив герцог, — якщо нам захочеться, уже від завтрашнього ранку ми зможемо пливти й удень. Як тільки помітимо, що хтось наближається, ми зв’яжемо Джімові руки й ноги мотузкою, покладемо його в курінь, покажемо цю об’яву й скажемо, що впіймали його десь вище на річці, але, не маючи грошей, щоб повернутися пароплавом, позичили цього плота в наших приятелів і пливемо оце по винагороду. Кайдани та ланцюги пасували б Джімові ще краще, та це не зовсім відповідало б розповіді про наші злидні. Мотузка — це саме те, що потрібно; ми маємо дотримувати стилю, як то кажуть у нас на сцені.

Всі ми погодилися, що герцог вигадав це дуже спритно: тепер ми могли вільно пересуватися і вдень. Протягом цієї ночі ми відпливемо досить далеко від того гармидеру, що неминуче зніметься в цьому маленькому місті після друкар­ської діяльності нашого герцога; а тоді можна й не ховатися, якщо ми того забажаємо.

Ми причаїлися й сиділи на одному місці аж до десятої години вечора, а тоді подалися геть, тримаючись якнайдалі від міста, і не засвічували сигнального ліхтаря, аж поки міські вогники щезли вдалині.

Коли Джім почав будити мене десь біля четвертої години ранку на вахту, він сказав:

— Геку, як ти гадаєш, чи нам ще здибаються дорогою королі?

— Ні, — відповів я. — Навряд.

— Ге, — зрадів він, — то й добре. Один король, нехай і два — ще сяк-так, де вже наше не пропадало! Вистачить і цих! Наш король п’яний як чіп, та й герцог не кращий.

Виявляється, Джім просив герцога сказати що-небудь по-французькому, аби хоч почути, на що воно скидається, але той відмовив, запевняючи, що надто довго живе в нашій країні та ще й стільки лиха зазнав, що зовсім забув рідну мову.

Розділ XXI

Сонце вже зійшло, проте ми не причалювали до берега й плили все далі. Король з герцогом повставали, мляві й похмурі з похмілля, проте, пострибавши з плоту в річку та відсвіжившися, трохи отямились. Після сніданку король умостився на краєчку плоту, роззувся, закотив штани, встромив ноги у воду, щоб прохолодитися, запалив люльку та й почав товкти напам’ять свою роль з «Ромео і Джульєтти». Коли він нарешті вивчив її досить добре, вони з герцогом заходилися вправлятися разом. Герцог навчав короля, раз у раз зупиняючи його та загадуючи проказувати кожну репліку знову й знову; він примушував його зітхати, притискати руку до серця і через деякий час сказав, що виходить начебто непогано. «Тільки, — зауважив він, — не слід вам ревти, наче той віл, вигукуючи «Ромео!» — ви повинні вимовляти це слово тихо, тремтливо й лагідно, ось хоч би так: «Ро-о-мео!» Адже Джульєтта — тендітна, ніжна дівчинка і не може ревти, як той осел».

Після цього вони видобули два довжелезні мечі, що їх герцог вистругав з дубових дощок, і розпочали репетицію двобою; герцог сказав, що він буде Ричард Третій; бачили б ви, як вони наскакували один на одного й тупцялися на плоті. Незабаром король спіткнувся й шубовснув у воду, тоді вони вирішили відпочити й заговорили про свої колишні пригоди на цій річці.

По обіді герцог сказав:

— Ну, Капете, ми з вами почастуємо публіку першо­класною виставою! Та все-таки думаю, треба до неї щось додати. Підготувати щось на «біс».

— Як то на «біса», Бріджуотере?

Герцог пояснив йому, а тоді й каже:

— Я втну на «біс» шотландський або матроський танок, а ви... що б його для вас придумати?.. О, вже є!.. Ви можете прочитати монолог Гамлета.

— Гамлета — що?

— Монолог Гамлета, хіба не чули? Це ж найславнозвіс­ніша штука геть у всьому Шекспірі. Справжній шедевр! Глядачі умлівають від захвату. Шкода, що тут у книжці його немає — я захопив із собою тільки один том, — але, думаю, мені все ж пощастить поновити його в голові. От тільки про­йдуся трохи по плоту та подивлюся, чи зможу витягти цей монолог із глибини своєї пам’яті...