Пригоди Гекльберрі Фінна

Почав я тоді міркувати, як до цього діла взятися. Чого я тільки не вигадував! Зрештою зупинився на одному способі, який видавався мені найкращим. Я добре роздивився один порослий лісом острівець, трохи нижче за течією, і, тільки-но стемніло, вивів плота зі схованки, скермував його до острівця і сховав його там, а сам ліг спати. Проспав я цілу ніч, прокинувся удосвіта, поснідав, одягнувся в усе нове, що в крамниці придбали, а решту одягу та сякі-такі речі зв’язав у клуночок, сів у човен та й повеслував до берега. Пристав нижче того місця, де, як гадав, була Фелпсова плантація, тоді заховав свій клунок у лісі, налив у човен води, накидав у нього каміння й затопив у такому місці, де міг би, якщо треба, швидко його знайти, — приблизно на чверть милі нижче від невеличкого парового тартака.

Все отак улаштувавши, почимчикував я дорогою. Минаючи тартак, я побачив на ньому вивіску: «Тартак Фелпса», а коли підійшов до садиби, за дві чи три сотні ярдів далі, став роздивлятися навкруги, та, як не дивився, нікого не помітив, хоч уже й настав білий день. Але це було мені байдуже, бо я не збирався ні з ким говорити — хотів лише запам’ятати, як у них там у садибі, що й де міститься. За моїм планом я мусив прийти туди з містечка, а не з річки. Обвівши очима ферму, попростував я до міста. І перший, хто мені трапився, був герцог. Він саме вивішував об’яву про «Королівське Неабищо», лише три вистави, — як це вони й минулого разу влаштовували. Ну, та й зухвалі ж були негідники! Я й не­зчувся, як він вигулькнув у мене перед очима — тут годі вже було й думати про втечу. Він, здавалося, дуже здивувався й запитав:

— Здоров! Звідкіля це ти узявся? — Потім, немов зрадівши, додав: — А пліт де? Чи ти його добре заховав?

Я сказав:

— Я й сам хотів, ваша світлість, у вас про те запитати.

Він раптом нахмурився та й каже:

— Цебто як, чому саме в мене?

— Ну, — пояснив я йому, — оце вчора, як побачив я короля в тому шинкові, то подумав собі, що хильнув він таки добряче: мабуть, мине кілька годин, поки він протверезиться і нам пощастить затягти його на пліт додому; тоді пішов я по місту тинятися, аби якось згаяти час. Якийсь чоловік запропонував мені десять центів, щоб я допоміг йому на той берег човном перепливти та барана назад перевезти, і я, звісно, погодився; а як почали ми того барана до човна тягти, чоловік дав мені мотузку потримати, а сам став підпихати барана ззаду; однак самому мені було несила його втримати, він вирвався та навтікача, ми кинулися за ним нав­здогін. Собаки в того чоловіка не було, тож довелося ганя­тися за бараном по берегу, аж поки він вибився з сил. Впіймали ми його, коли вже стемніло. Ну, тоді я перевіз їх та й подався до плоту. Добрався до схованки й побачив, що плоту нема; я відразу й подумав: «Еге, мабуть, вони в якусь халепу вскочили і мусили втікати; видно, й негра мого прихопили! А він же у мене однісінький на цілім світі, і я залишився тепер сам на чужині, і нічого більше в мене немає, і заробити я теж нічого не можу»; сів я собі та й заплакав. Ніч переспав у лісі. Куди ж пліт подівся? А Джім? Де мій бідолашний Джім?

— Чорт його знає, де він... тобто пліт... Цей старий дурень продав дещо й одержав сорок доларів, а коли ми зна­йшли його в шинку, в нього вже вициганили всі гроші, крім тих, що він устиг витратити на горілку; а коли я поночі приволік його до схованки й ми побачили, що плоту нема, то так і вирішили: «Цей малий мерзотник украв нашого плота, кинув нас отут напризволяще й утік, попливши ген за течією».

— Та чи ж міг я кинути напризволяще мого негра? Єдиного в цілім світі мого негра, єдину мою власність?

— Ге, ми про те й не подумали. Бачиш, ми вже й самі звикли вважати його за нашого негра; та й не дивно — адже ми крутилися через нього весь час, як мухи в окропі. А коли ми побачили, що пліт зник і ми опинилися ні в сих ні в тих, то нічого ліпшого не лишалося нам, як іще раз спробувати щастя з «Королівським Неабищо». Відтоді я з порожніми кишенями й нипаю, а в горлянці мені так сухо, немов у порохівниці. Де ті десять центів? Давай-но їх сюди.

Грошей я мав чималенько, а тому віддав йому десять центів, але попросив купити за них щось поїсти й поділитися зі мною. Я сказав, що грошей більше не маю й ще від учора нічого не їв. Він промовчав. А тоді повернувся до мене та й питає:

— А як ти гадаєш, негр той може нас виказати? А то ми з нього шкуру злупимо!

— Як же він може виказати? Хіба ж він не втік?

— Та де там! Той старий телепень продав його і навіть зі мною не поділився, усе заграбастав, а гроші всі пропив.

— Він його продав? — вигукнув я й заплакав. — Як же це? Це ж мій негр, то й гроші мої! Де він? Віддайте мені мого негра!

— Не бачити тобі твого негра, де ми його зараз візьмемо, — кричи, хоч лусни! Слухай-но, а чи не збираєшся ти часом сам нас виказати? Хай мене чорти візьмуть, якщо я тобі хоч на гріш вірю. Гляди мені!

Він замовк, але я ніколи досі не бачив у нього такого лютого погляду. Все ще хлипаючи, я промимрив:

— І зовсім не хочу я нікого виказувати, та мені й не до того: я мушу шукати мого негра.

Це його, здавалося, спантеличило: стоїть на місці, щось собі міркує, чоло зморщив, а в руках пака об’яв на вітрі тріпочеться. Думав він, думав та й каже: