Перелетні птахи

22
18
20
22
24
26
28
30

Після вступного „полоскання зубів” ароматичною „овочівкою” забрала слово пані Варвара Підпенька, що виступала на бенкеті в характері господині — завідуючої їстивною частиною імпрези і з тієї нагоди займала за столом почесне місце, розсівшись достойно і широко аж на двох табуретках.

— Так-то, так, пане Микитуню! — сказала вона, просльозившись. — Ви, молоді, сильні, здорові, їдете за ріки-моря, у світ заочі, а що ж буде з нами старими, кволими та немічними?

— Всіх до крематорія! — безапеляційно вирішив складне питання залишенців Семен Іванович Фуфайка, колишній в’язень німецьких концтаборів, якому ще й досі не затерлися в уяві жахливі привиди крематоріїв. До речі — Семен Іванович не був мешканцем 3-ої кімнати і, взагалі, дев’ятого бльоку, за те ж, як головний доставець гарячих трунків, був прошений, сказати б — з уряду на всі весілля, хрестини і тому подібні трактаменти, так, що згодом придбав собі навіть ім’я „таборового кума”.

— Ваша правда, пане Фуфайка! — вела річ пані Варвара. — Молодих собі повибирали, як родзинки з

колача, а нас, немічних, на шмельц! Отак з нами зробили, як з тою, перепрошуючи вас, консервою: все смачне з середини вижолобили та з’їли, а порожню шабатурку — на сміття! А так хотілося б мені побачити тую Америку! І не повірили б ви, саме, для чого? Звісно — не для розкошів та маєтків, куди там уже мені до розкошів на старості літ! Та хотілося б мені конче поладнати там, в Америці, один важний справунок. Хотілося б мені побачити на власні очі оту… як її…, Влодзю, як називається тая з двома зубами спереду?..

— Пані Рузвелт! — відповів із кутка приймачок Влодзьо-сирітка, учень 2-ої кляси гімназії і пластун-учасник після першої проби. Влодзьо-сирітка, як і личить пластунові, не брав активної участи в п’яному бенкетуванні, а сидів собі осторонь, гриз „канапки” і клеїв поштові марки до альбому. Лише час до часу відгукувався на питання, які ставила йому в сумнівних квестіях пані Варвара.

— Отож то, пані Рузвелтиха. Вздріти на власні очі тую шляхетну особу — це моя сон-мрія! Як би так мені Бог дозволив її побачити, то я по руках її цілувала б та все дякувала б їй за те, що вона нас, бідних дипістих. не видала на поталу і так мужньо обороняла перед ворогами. Ге-ге, то не штука, що тепер світ розкусив большевиків, що то вони за зіленько, і нам уже обух над головою не висить, але був такий час, що не один демократ радий був нас продати за ЗО срібняків, як Юда Ісуса Христа, — а вона вперлася на своєму і сказала: ні! Не дам їх тому кальвінові на люті тортури, бо це мої діти, бо я їх люблю і за ними в огонь скочу. А коли ви їх прогандлюєте, то я сама влізу до худоб’ячого вагону і поїду з ними на Сибір! І що ви подумали б: американи налякалися і загальмували примусову репатрацію!

— Репатріацію, поправив із кутка Влодзьо-сирітка.

— Я довго думала-міркувала, як би то віддячитись їй за її людяність та золоте серце, і, врешті, ось що придумала, подивіться: вишила гладдю, на льняному полотні нашу українську сорочку, з надтичкою, сам раз буде на її зріст, та й оцю хвартушину з крайкою, та й ще до того всього вимережила хустинку… Все те хотілося б менi власними руками скласти їй в подарунок, так що ж, коли нас до Америки не беруть!

Пані Варвара з побожністю витягнула з куфра призначені в дар пані Елеонорi витвори народнього мистецтва та порозкладала їх на столі, а присутні гості зосереджено оглядали цю принагідну виставку народнього промислу і не шкодували вишивальниці похвал. Навіть мовчазний Семен Іванович, що не звик був багато варнякати, а зате ретельно надолужував свою маломовність тим, що посилено відживлявся, отож навіть і він признав із повною об"єктивністю, що ці речі зроблені,очень іскусно".

— Ба, та то ще не все! — метушилась далі розпломеніла від хвальби пані Варвара. Оце ще торік я почала була нанизувати з кольорових кораликів, жовтих і синіх, такий ґерданець з тризубом, що то їх колись наше славне парубоцтво пришпилювало собі на груди і так парадувало. Оцей ґерданець я хотіла була дарувати тому, як його…, Влодзю, як називається той сухий, в окулярах?

— Президент Труман, — відповів із кутка Влодзьо-сирітка.

— Отож то, власне, для нього я робила цей ґерданець, щоб мав чим причепуритись, як вийде в неділю до церкви. Але потім той Труман сильно мені попсувався: ще коли обіцяв, що нас всіх прийме до Америки за своїх, а що з тої обіцянки вийшло?

В обороні президента Трумана забрав слово сам пан Микита Посмітюх, зайнятий у міжчасі розкорковуванням довгої батерії пляшок із пивом.

— Щодо тої точки вашої, то я дав би вам контра, пані Варваро, — сказав Микита. — Вiн, то значить хоч би і той Труман, ані мені брат, ані сват, і, взагалі, я навіть не ліміґрую до Прилучених Держав, лише до Канади, і мені його притехція непотрібна. Але скажу вам так, по справедливості: надаремне ви його псьочите! Чи ви хоч маєте понятіє, яка то тяжка служба бути президентом? Та ж до того треба мати голову, як бочка! Ви дивіться хоч би наш бльоковий, пан магістер Булька, вчений чоловік, школи скінчив, а прийде розподіляти жилетки, чи туалетний папір, то самий густо-часто збаламутиться! А що ж допіру такий президент… Ви гадаєте, що він одних нас дипістів має на карку? А Японія — що? А Франція що? А турок, що пес?… А до війни шикуватися треба, чи не треба? А головне мус пантрувати за продукцією антонівки, щоб накотити цього вдосталь, поки Ванька свого дідька зліпить! А ниньки такий час, що на обслугу не можна здатися, такий окей" аби вам свої години відкалатав і в п"ятницю пейду взяв, а ти, як господар, мусиш сам про все подбати. І хоч він і президент, а не раз мусить закотити рукави, взяти шуфлю в руки та підсипати під баняк коксу, щоб робота йшла справно і бомба за бомбою з-під праси вискакувала. А ви кажете:,Забув про нас", чи як там… Як тут не забути, коли тобі клопоти обсіли голову, як струпи?

— Говоріть своє! — зневажливо закопилила губи пані Варвара. Я знаю, що хлоп за хлопом завжди тягне, але скажу вам тiльки одне: i вiн колись інакший був, а теперечки попсувся. З того часу, як тая проклята Мокрина закрутила йому голову…

— Що за Мокрина? Чия Мокрина? допитувались гості.

— Iгi! А ви, хіба, що, не чули? Газет не читаете, радія не слухаєте? Та ж тепер цілий світ шумить про Мокрину Трумана!

— Не Мокрину, а доктрину, — поправив із кутка Влодзьо-сирітка.

— Мокрина, чи Дарина, все одно шельма-баба, опутала неборака так, що він уже сам не знає, що творить і що робить!..