— О, о, маєш його! — шептав поліцист Нерухливий. — Бачите лису маківку? Один місяць світить на небі, другий на землі.
Справді з-поміж грядок блиснула лисина пана радника Шишки, що, ввесь облитий місячним посрібленням, виконував там якісь дивовижні чари, достоменно, як той мольфар із „Тіней забутих предків”, що вийшов чарувати хмару.
— То що тепер зробимо із старим злодієм? — спитав поліцист.
— Підождемо, поки доконає крадіжі, щоб мати докази в руках! — упав приказ верховного командування.
Не встиг пан радник Шишка переступити порога, закрити за собою двері і перекрутити у замку ключ, як різкий, енергійний стукіт до дверей вже не дозволив перекрутити ключа вдруге.
— Хто там?..
— Поліція! Відчиняйте!
— Чого вам? Що це за напасть поночі?.. — бунтувався пан радник, але якось не надто самовпевнено.
— Ну, ну, пане раднику, прошу без зайвих дискусій. Тут командант Давимуха! Відчиняйте двері!
Ключ тривожно заскреготав, двері відчинилися… Не треба було бути поліцистом, та ще й до того командантом, щоб ув одну мить чітко собі усвідомити, що жертву застукано на гарячому. Вже самий погляд осоловілих радникових очей, що перестрашено ховались за окулярами, промовляв сам за себе, а що ж допіру казати про незаперечені річеві докази: мокрі, обталапані поли шинелі, розмокла глинка на пантофлях, а що найголовніше — навантажена чимось торба, яку пан радник передбачливо намагався заступити спиною.
— Не ховайте, не ховайте, — посміхнувся пан командант. — Перед зорким поліційним оком нічого не скриєте. Краще вам признатись до всього, бо ми вже і так все знаємо.
— Га, що ж, попався, — зідхнув пан радник і розгублено потер долонею лисину.
— Ви були на грядках?
— Був.
— Чи сьогодні вперше?..
— Ба ні… Ходив уже декілька разів…
— Пане раднику! Пане раднику! — хвилювався виведений з рівноваги представник влади. — Чи ж вам не сором, пане раднику? Як ви могли так низько скотитися! Ви, голова Таборового Суду, людина з громадським і політичним стажем, замість світити чеснотами іншим таборянам, ви даєте їм такий приклад?..
— Та стривайте! — боронився пан радник. — В тому то й сук, що я нікому не світив прикладом, я все робив потайки, щоб ніхто не бачив. Го, го, як би так мої компаньйони впали на мій слід та й рушили за мною, то столочили б грядки наніщо!
— Доволі! Про це ви зізнаєте до протоколу під час переслухання. А тепер — віддайте мені торбу з краденою городовиною!
Пан радник зняв окуляри і видивився на пана команданта.