Без паніки! Без паніки! — котиться шепіт попід дощаними парканами і поміж складами, засипаними людністю.
Мовчки, тихо, безтілесними тінями почали сунутися на берег. Рівне гудіння наближається. Хтось один натиснув, — і зробилася затичка, з ризиком упасти в воду. Але тиснуться. Розумніші сидять на помості, навіть не рухаються.
Вже літаки над головою, аж допіру загули сирени. І наче навмисне, місячне сяйво все більше й більше заливає пристань.
— Зніміть білу хустку!
— Сховайте свою білу валізу!
— Це вони летять на Крес!
— Зараз будуть бомбити! Просто на нас!
Оксана Артемівна мурмотить:
— О, а я що казала? Пропали!
Як прокотилася, так і ущухла хвиля гомону. Всі вже дивляться на бій. По небі пішли червонозелені стрічки. Ї х рухові акомпаніював чіткий речитатив кулеметів. Все це феєрично гарне, мов не смертельний бій, а святкова забава.
Страх і цікавість. Вони переплелися. Жадного моменту бою не хотіла б Мар’яна випустити з-під уваги, але й не поворухнутися, бо, здавалося, тільки варто їй поворушити пальцем ноги, як бомбардувальник помітить її й скине бомбу просто на неї. Трудне Мар’янине становище ускладнюється тим, що мусить же вона озиратися ще й навколо, — як інші?
Інші, як і вона, злякано попритулювалися до парканів, стін, у тінях позіщулювалися, а витягали голови до неба.
Все це триває яких п’ять хвилин. Потім літаки розлетілися. Київська річна електростанція (Крес) стоїть на місці, пожежа не починається, все ожило, загомоніло, заворушилося, хтось згубився, хтось когось кликав. Здається, щойно всі були в чарівному сні.
— Що, страшно? — десь близько Мар"яни озвалася Оксана Артемівна, ще тримаючи за руку свого Юрка.
Тепер уже й Мар’яні здається, що було більше цікаво, ніж страшно.
— Німці Києва бомбити не будуть, — тихо додала Тополя. І голосно: — Коли б уже як із цього Києва вишпортатися, там хоч бомбити не будуть.
Та вишпортатися з цього причалу в сусідстві з Кресом не так то просто. Одинадцята година не прислала чекаючим юрбам інтелігенції міста Києва пароплава, не було його й о дванадцятій, ні о третій. Дехто вже рихтувався на помості серед своїх клунків спати. Приклад перших наслідували й інші, небавом поміст став ночлігом тих, що ось тут, за кілька хвилин ходу, позалишали комфортабельні постелі. Дехто вже й зимовий одяг витягнув, дехто був зайнятий ділом: мінялися мешканнями з доплатою і без, як повернуться до Києва назад, умовлялися вже нікому іншому не обіцяти. А пароплава нема! Нема його й о шостій ранку.
Примостилася й Мар’яна з Тополями поміж лозовими верейками. По ногах ходять, під боки штовхають, у спину щось муляє, якийсь чіп, чи що? Мазилом потягає. Пригніченість, що постала від недоконання своєї волі — піти додому з-під брами, все більше й більше давить її. Звільнитися може тільки тоді, коли завдасть своє майно на плечі та витеребкається з цієї чужої юрби. Хай тільки розвидниться! Тоді вернеться й ясність духа.
І вже розвиднюється. Мар’яна може кожну хвилину піти геть. Пароплава, сподіваного вчора ввечорі, ще й досі нема, вона може це зробити дуже просто.
Треба тільки підвестися з-за цієї гори верейок, а далі вже само собою піде. Та й лежати так, притулившись до залізної бочки, не дуже то зручно. Але влада масового інстинкту опанувала її, щотільки влилася вона в натовп. Склеїла волю. Щось там кажуть, що більше пароплави вниз не підуть? Вже з Києва не виїхати? От, було б добре!
ebooksa