Дядько й не чує. Він тоскно, мов про себе, повторює: „Багато вивезено, багато вивтікало»... І голосніше: “То кажеш, нікого нема, не знаєш? Ну, прощавай!”
Дороги розділилися, одна на Розкішну, друга на Розсоховату, Танкіст довго дивиться услід згорбленій наче, широкій спині, дивиться доти, аж доки не обертається чудний незнайомий і гукає:
— Пам’ятай же! Самостійна Україна буде!
X.
Задуматися є над чим, але порадитися… Ні, нема з ким. Тому Мар’яна ночами не може спати. Зводить рахунки. Це ж — відрізаний етап і все зовсім по-новому починається.
З міста гарячково тікають. Невже думають віддати? Установи ліквідуються, виїжджають, всі дістають платню й кожен ладнається. Кожен боїться, не подумали б, що він… Інші ж щиро якнайшвидше утікають. Це ті, що все мали. Не хотять боронити завоювань, якими користуються широкою рукою?
І Мар’яна шукає свого місця. Шукає і не знаходить. Не хоче бути серед цих утікачів, а кортить її опинитися в самому вирі, кипіти в подіях, що насуваються. Вони ж усі виїжджають і кожен мовчить, не признається, чому.
Так і Мар"яна нікому не може своїх думок довірити, — вже тому, що не мають вони права на життя у ці часи. Мар’яна хоче їх побороти, — та вони є. Думки про хижацтво під вивіскою соціялізму. Про підробку й фальсифікацію народности. А тим часом треба бути з народом. Народ це вічне. І це повинно бути тепер маяком, орієнтиром у ці дні, коли всі, і з ними разом Мар’яна, здичавіли, втратили розум, плутаються й не знають, що з собою зробити. А коли ясно маяк свій бачиш, тоді хоч які іспити та спокуси стоять — людина сильна.
Утікають тільки ті, що нагинали народність розвиватися не самобутньо, як вона з кореня може, але як їй наказують зверху. Тепер їх вивозять за тисячу кілометрів від подій і називається це актом героїзму, боротьби. А от Мар’яна хоче на своїй шкурі спробувати, що то таке — фашизм, а не з чуток робити висновки. Безглуздо утікати, місце її тут, у самому казані.
Чи може повинна бути Мар’яна рабом тваринного інстинктовного страху смерти? Бо чого ж іншого вони бояться? Яка ж вільна та людина, що не боїться, яка щаслива.
І для чого їй те життя? Нудити світом? Воно вже їй подостатком набридло. Людина без талану, без особистого, без гурту… Завеликі тортури з цим прибутком жити, ще й для цього рятуватися. І як згине десь, — біда невелика. Інша річ, якби вона, нормально розвиваючись, стала силою.
І думається їй: кожен хотів би побачити фашистів, що то воно за штука. В чому та сила, що за два тижні, — все пішло шкереберть, наші віддають уже Київ? Всі б хотіли зостатися, тільки бояться. Бомб, пошкодити репутації, може знизити свій добробут. І не роблять цього.
Мар’яна й не надіється, що фашизм принесе щастя. Кожну систему, і найкращу, можна спаплюжити, як от радянську. Справа не в системі, а в якості тих людей, що її проводять. Справа в чесності.
І все звертаються Мар’янині думки до одної, все що думає, кінчає цим: повинні бути чесні, шляхетні люди, а не хижаки, хапуги, повзучі черви, хитруни, фальсифікатори. З цим усім не може будуватися суспільство. Ці явища — ознака загнивання його.
То ж і буде так далі думати. То ж і не рушиться нікуди. Їм страшно, — а Мар’яні, нарешті, стало цікаво жити.. Нарешті, нема нудьги.
Її таємні, нікому нерозказані, думи такі ясні, так світять їй дорогу, куди йти. Їй потрібно все, з чого складається життя, — і вона не має нічого. Миритися з цим, бігти в обоз, евакуюватися заради рятунку — який нонсенс!
І від так вирізьбленої „програми» їй стає легко, легко. Вирішено. Нікуди з Києва. Все, що Києву, те й Мар’яні.
ХІ
Автобус із утікачами та їх клунками заїхав не до звичайної пасажирської пристані, а десь далі, межи численних забудов та закутин вантажних причалів. Евакуйовані юрбами сунуть в однім напрямі, згинаючись під своїми вантажами.
І Мар’яна намагається не відставати, не відриватися від обох Тополь, матері й сина-підлітка. Вона навіть узялася піднести їхнього кошика, бо в неї менше речей.
ebooksa