Він значущо підніс догори пальця.
Пароплав уже відчалює від Кременчука. Стріляють зенітки, гуде небо бомбардувальниками, щось вибухає. Чи вони вже за мостом, чи ще тільки перед ним?
І навіть не попрощалася Мар’яна з доброю людиною, яка хотіла їй добра.
XIV.
Мирон і Льоля працюють, аж курить.
— Мамо, виглянь там у вікно, чи ніхто не йде! Боже, скільки землі, треба ж її якось винести… — бідкається Льоля.
— Увечорі винесемо, — відповідає Мирон із ями.
— Може я зараз трохи?
— Але де ти будеш викидати? Побачать же… Догадаються.
— Я вчора розкидала по дорозі. Непомітно.
Мирон трудиться в поті чола. Яма під підлогою в кухні уже досить велика, йому по пояс. Та нема ось куди подіти землі. Льоля хоче виносити зараз, але вдень, як правило, вони не виносять, щоб не догадалися сусіди. То ж із льохом затримка.
Щиру свою працю Мирон підкріплює такими міркуваннями впівголос:
— Чого це нам невідмінно триматися з москалями? Само ж вчення Інтернаціоналу ставить нарівні всі нації. І як вибирати, то хоч хазяїна хорошого, а не такого, що палить і все винищує.
— Та… вони вже досить нажилися, — відказує й Льоля. — Он той Копелев, Галя розказувала, так набрався на звільненні Західньої, що на двадцять років вистачило б. Казала вона, — як почув, що війна, то буквально головою об стіну бився. Купив воза, пару коней, спакувався й поїхав. А тут ще незліченні багатства зосталися. Щось там і Галині перепало, а вона вже, здається, вмочила туди свою ручку…
— Ховайтеся, хтось іде! — вбігає у кухню мама.
Женя й Мирон моментально зникли в шафі, а Льолі ще нема місця. Та тривога цим разом фальшива. То хтось шукає двірника. Сховані вилізли й робота закипіла далі.
Завдання їх не легке. Мирон вважається в армії, але сидить удома. Женя має бути зібрана, щоб вирушити з комсомольською бригадою похідним порядком із Києва, але її ніколи нема вдома, коли приносять повістку з’явитися до райкому комсомолу. Льолю “управдомша” вже кілька разів призначала на окопи. То ж вважалося, що в мешканні нікого нема, воно замкнене, всі виїхали. Мама може піти в цей час по хліб, коли хто стукає з повісткою.
Значно легше буде виховатися, коли вже, нарешті, викопають вони льох. Тоді — ніяка сила.
Ніяка сила їх із Києва не викурить. Хай там палять хліб, розбивають і нищать машини, хай викидають тонни цукру в Дніпро, бочки бензини та спирту, хай сам Київ злетить у повітря, як нахваляються оці з Протиповітряної Оборони, хай головою об стіну б’ються, — що то їх у льоху, у спасенному чеканні нової влади, обходитиме? Аби тільки перебути, витримати, а там почнеться, нарешті, нове життя.
— То ж яка сила йде! — знову підпомогає Льоля. — А наші... Показали себе!