Пропала Мар’яна!
— Тут мої речі! — відразу стала Мар’яна така ж сама безтямна, як і простоволоса селянка.
— Пріказиваю немедленна в ешелон! — в руці в нього блиснув наган.
І хоч той наган наставлений не знати для чого — чи бити, чи стріляти — ще Мар"яна змагається з начальником ешелону. Вона ж йому ще вранці казала, що захворіла, вона ж казала… “Ви мне надєлаєтє дєлов…" — промурмотів тоді він, а вона ще й прилякала дизентерією, якою вона може в вагоні захворіти. Цим „надєлаєтє дєлов” він фактично дозволив її відстати, а тепер що? Вона ж підходила до нього, як він гладив по голівці дитинча й шепотів до нього ніжні слова. Вони ж договорилися…
— Что — доґоворілісь? — оскаженів від останнього її слова начальник і перейшов на дискантові ноти. — Немедленна вон атсюдава! Я тєбя тут прістрєлю!
В супроводі численних матюків утікала Мар’яна з пароплава. Втім, при виході шепнув їй машиніст:
— Сховайтесь десь убік, а потім підійдете!
Начальник ешелону безпам’ятно-звірячо розлючений носився пароплавом, берегом, заганяючи усіх в ешелон, вимахував наганом, лаявся майстерно, — і ще раз попалася йому на очі Мар’яна.
— Хадітє, хадітє! — блиснув він на неї загрозливо.
Мар’яна сховалася десь ще далі в закамарок, їй шкода було цього начальника ешелону. Чи не озвірієш, коли одна частина юрби рветься якнайшвидше влізти у вагони, а другої ніяк не можна загнати? Він має наказ, — щоб ніхто не смів відстати чи вернутися, а тут одна „договорюється”, друга лається, що вона їхала тільки до Дніпропетровського, а він її з наганом примушував у вагон сідати, третя плаче, що їй до матері за кілька кілометрів ось, — він її ногою вдарив, — четверта вже з самого вагону вискочила…
Ой, утікай звідси, Мар’яно!
Та вона вже тепер не та стала. Де й корчі в шлунку поділися, де й стопудове залізо з ніг звалилося! Як радісно утікати!
Та буда, куди вона утікла, була не що, як пароплавна каса. Між людьми ти наче голка, вже тому лютому не впадеш у око. Диво, ще й квитки кудись продаються.
Чи вертатиметься до Києва пароплав? Ніхто не знає. Може піде вниз до Херсону, може вгору, тільки до Черкас. В Київ в"їзд уже замкнений. Дико дивляться на того, хто до Києва хоче. Всі з нього тікають.
Все ж є й такі. Дід-жид у кожусі і з клунком — син у нього директор заводу. Він — відряджений. І все ж до Києва квитків не дають. Але до Кременчука таки взяла Мар’яна. Звідти добереться до Миргороду, таки судилося його побачити. Гаразд, тепер із квитком може чекати пароплава хоч і добу.
Таки судилося Мар"яні вертатися тим самим пароплавом. Вчора — спантеличена, перелякана отара, клунки, тиснява, бруд, знаменита всесоюзна черга за сотнею грамів ковбаси, дві години стоїш і їси, замість ковбаси, злобу обивателів, „прилатування”, хитрощі, сварку. Від того все в душі спаскудиться, хочеться абикуди, тільки щоб не серед цих.
Сьогодні пароплав — плавуча санаторія. Свіжовимитий, звідусіль виступило сяйво білости, — де воно вчора було? Людей дещо мало, але всі — один одному приятель. Спокійні, доброзичливі, милі. В інший світ Мар"яна увійшла. Де гурт, там співають, грають у шахи. Он компанія не то трактористів, не то активістів, сидить на білих ослонах. Вони їдуть із „Западної”, “мали там завдання", скрізь об"їздили, а тепер вертаються додому. З ними якийсь Абраша. Він усе вміє робити, — так каже. Він — також колгоспник.
— А твій батько що робив у колгоспі? Мабуть, продавав смердючий квас?
— Ти дурний! — на це відповідає Абраша.
— Так ти ще дурним називаєш? Шкода, якби знав, не дав би тобі своїх черевиків.
ebooksa