— Ах, пані кохані! Чи якби в нас, не дай, Боже, щось такого сталося, чи не помогли б нам.
— Та так, але знаєте, пані, завсіди приємно, як ви нами так зайнялися. Я вже була безрадна: тут мужа забрали, тут я сама — боюся вночі, надслухую, може, й по нас ще прийдуть… Цілісіньку ніч ока не заплющила. Наталка также не знаю, чи спала…
— А де ж панна Наталка? — відважився запитати Зварич, вибравши догідну хвилю.
— Десь, певно, в городі сидить. Чекайте, зараз її покличу. Нехай трохи розважиться. Бідна дитина так сплакалася за татом.
— Кличте, пані, нехай сидить разом з нами, — обізвалася Городюкова.
— Все-таки легше в гурті, як наодинці.
— А ви знаєте, — всміхнулася Керницька, — що я ще нині нічого в устах не мала.
— Бійтеся Бога! — зжахнулася Городюкова. — Певно, Наталка так само. Йдіть, пані, кличте її і їжте, конечно їжте що-небудь. Ви не можете так робити, таж то можна заслабнути. Чекайте, ви йдіть по Наталку, а я піду до кухні щось прилагодити.
— Може, я попрошу панну Наталку, — жертвувався Зварич. — А пані добродійка з тетою остануть.
— Добре, Петрику, йди на город і клич, — сказала панні Городюкова і, взявши Керницьку під руку, пішла з нею до кухні.
Петро був незвичайно вдоволений з такого обороту справи. Весь час розмови, хоч і як займала вона його, хоч і як арештування отця Керницького лежало йому на серці,— раз у раз глипав на двері, чи відчиняться і не стане в них знайома йому постать дівчини, що мов навмисно сховалася перед ним.
Вийшов швидко на веранду і зараз зі сходів гукнув:
— Панно Наталко! Панно Наталко!
Ніхто не відгукнувся. Петро, знаючи всі закамарки городу, пустився стежками шукати дівчини. Саме входив у бузкову алею, як із корчів показалася зелена турецька хустка.
— Панно Наталко! — кликнув ще раз Петро, так, ніби її не завважив. Йому страшенно хотілося, щоб Наталка відповіла на його клик.
— Прошу! — відгукнулася легко дівчина.
Петрове серце тріпнулось радісно від того голосу. Швидко побіг стежкою і за хвилю станув перед дівчиною.
Вона спинилася на ходу і стояла потупивши очі. Ціла Петрова певність себе десь нараз поділася.
— Панно Наталко! — сказав несміло. — Ходіть до хати. Адже ви ще нічого не їли нині…
Останні слова сказав так якось ніжно, мов до маленької дитини. Наталка помалу піднесла очі, і на Петра глянули дві волошки, ще гарніші, як звичайно, бо повні сліз, немов роси.
ebooksa