— Та то я, Петро! — відповів Зварич.
— Петрику, то ти?! — скричав радісно Городюк. — Чому ж відразу не казав? Я вже думав Бог зна що.
Від Городюкового крику прокинулася і тета. Нервовим рухом сіла на ліжку і отворила широко очі.
— Що… де?!.. Хто то прийшов?..
Зварич без слова припав до її білої руки, яка ще судорожно трималася ковдри.
— Петро! — всміхнулася щасливо. — А ти звідки тут взявся?
— З Золочева, тето! — відповів, не піднімаючи голови.
Городюкова похилилась сидячи і припала устами до голови вихованка.
Петро почув, як якесь дуже любе, ніжне тепло розлилося йому в грудях і здержує віддих. Знав, що дядьки люблять його як сина, але ніколи не відчував цього так сильно, як тепер.
Збудили його дві сльози, що впали йому на шию, і нетерпеливий голос дядька.
— Жінко, та чого ж зараз плакати! Петре, а зі мною не привітаєшся?
Петро відірвався від руки тети і підійшов до дядька.
— Сервус! — вимовив твердо дядько і поцілувався з ним у лице.
Вимовив твердо цей товариський поздоров, але очі шклилися в нього, мовби й їм недалеко було до сліз.
— Ну, як же ж там при стрільцях? — запитав Городюк.
— Добре, але… але… дядьку, чи то правда, що отця Керницького арештували?
Городюк сумно похитав головою.
— Правда…
— Коли ж його взяли? Не можна було щось порадити?! Як же ж так: просто взяли і кінець?
— Не було ради! — відповів прибитим голосом Городюк. — Прийшли на приходство…
ebooksa