Курилася доріженька

— Жиди!

— Ну, нарешті. Який ти недодумливий…

— Крім поляків і українців є ще в Галичині жиди, — додав злісно, поволі вимовляючи кожне слово.

Пані Городюкова махнула рукою.

— Ех! Тобі все тільки жиди… Бог зна хто доніс…

— Дай спокій, — перебив Городюк. — Я знаю, що говорю. Але це не повинно вийти поза нашу хату.

А звертаючись до Петра, додав:

— Вважай, Петре, що це поки що тільки домисел.

Петро з дива не міг вийти:

— Невже ж Берко міг би…

— Берко не Берко, але щось у тім є. Маю деякі підозріння, навіть докази. Но, але лишім це. Жіночко! — звернувся до Городюкової.— Давай лиш що-небудь поснідати.

Зварич ішов мовчки поруч Городюків. Роздумував над усім, що сталося попереднього дня на приходстві, і над тим, як воно тепер виглядає. Ввійшовши на подвір’я, видалось йому, що все вже не так, як було. Хата стояла якось безрадно на травнику, розсіяно поглядаючи вікнами на всі сторони. На гумні перед стодолою стояв віз, повний снопів, покинений і забутий. Ніхто тим, видно, не журився, що може за хвилю впасти дощ і замочити снопи. На подвір’ї ні живої душі. Навіть пси, що кожного разу вибігали з гавкотом, коли хтось зблизився до хати, нині зашилися кудись, забувши стародавній звичай на попівствах.

Перша стрінула їх пані Керницька. Зварич глянув на неї і очам не хотів вірити: як ця жінка могла так за одну ніч змінитися. Пригаслі очі дивились із-за підпухлих повік бездушно і тупо, що ще більш додавало їм розпучливого вигляду. Довкола уст, які пробували тепер усміхатися, потворилися глибокі морщини, що затирали веселість усміху і викликали сум.

Ціла постать пані Керницької, така проста, рівна донедавна, тепер пригорбилась, пригнулась, мовби давив на плечі тягар.

Підійшла зі своєю сумною усмішкою до Городюків і тихо промовила:

— Добре, що ви прийшли, бо я мало не здурію. Наталка вже хотіла по вас посилати. Так, знаєте, тяжко…

Не докінчила… Видно, що за ніч не виплакала всіх сліз, бо вони цюрком покотилися по лиці.

Зварич стояв збоку, і жаль налягав на його груди. Жалко було йому отця Керницького, що десь поневіряється по арештах, жалко пані Керницької, що ось розридалася в його присутності, жалко й Наталки, що десь по закутках виплакує свою діточу любов…

— Пані дорога! — відізвалась Городюкова. — Успокійтеся, кохані. Нарадимось зараз… щось зробимо.

— І я так думаю, — додав Городюк. — Ось приїхав Петро з Золочева, може, щось порадить. Він же військовий!