Коло одної з хат їх оточило кілька селян. Серед юрби в першу чергу впадав у вічі кремезний дядько з пухким обличчям, з довгими тарганячими вусами і ввесь червоний від якогось напруження, ніби йому коштувало багато зусиль тримати свою округлу постать на ногах.
– Що ж ви привезли? – запитав він перший, вважаючи себе за центр всієї юрби. – Е-е! Коси! Серпи!
Робітники показували селянам фабрикати, і ті довго й старанно їх розглядали.
– Пф! Мантачі! – презирливо продовжував опецькуватий селянин.
– От коли б цим мантачем відмантачити його гайдамацькі вуса! – стиха сказав Гаєві його приятель Петро Пустовійт. – От ірод!..
– Нам такого непотрібно, це несіть комнезамщикам! Пхе!..
Дехто з юрби засміявся. В цей же час з-під ніг чи з-за спини округлого вусача виплигнула якась істота, сухорлява, з маленьким, як яблучко, обличчям, в єдвабних штанах і, зробивши ручкою не то дулю, не то інший якийсь чудернацький рух, проверещала якимсь тоненьким голоском:
– А в нас їх троє! Хе-хе-хе! Чортяча трійця! Охрип, Максим та чабан Петутрій.
Їстота порахувала пальчиком. З юрби хтось голосно зареготав:
– Ге-ге-ге! У них якраз косити не буде чого, то може виміняють.
– От за цю косу фунт проса я дав би. Коса, здається, добра! – запропонував якийсь дядько більш помірковано. – Відоме діло, Василю Івановичу коси замало, йому б косарку.
Василем Івановичем і був вусатий чоловік, який від цього компліменту почервонів ще більше, закрутив своїми совиними очима і щось задоволено пропихкав.
– От у нас, наприклад, грамахона нема? Або цієї чортовини, як її звуть?.. – звернувся він до сухопарої істоти. – Ну, що у Степана Трохимовича…
– Орган, Василю Івановичу, – влесливо відповіла істота.
– Ні.
– Піяніна!..
– От, піяніна! Піяніни у вас немає?
Теодорові товариші суворо дивилися на багатого замовця і не знали, що відповісти.
– Як же, піянін у нас дуже багато! А може, вам привезти автомобіля або трамвай? – з люттю в голосі промовив Теодор.
Що таке автомобіль, знали майже всі або більшість, але що таке трамвай?.. Це слово вплинуло, і юрба ніяково змовкла.