Далі Фабіанке розповів про кілька епізодів з останнього страйку, й робітники заводу «Марті» побачили пікетчиків коло воріт, юрби штрейкбрехерів і бичачу тупість поліцаїв. Вони побачили бійки з фашистами. Роботу поліцейських палиць і, нарешті, тюрми з в’язнями й постріли з вихлопної труби заведеної мотоциклетки.
Потім із надр заводів і фабрик встали густі колони демонстрантів і вони грізно йшли вулицями під тінню сотень червоних прапорів.
І раптом перед слухачами промайнули обличчя комуністів і комсомольців Леона Мустака, Петра, Симона, старого Андріяша Вале.
Та ось після страйкового комітету у «Веселому джерелі» вони опинилися у темних вогких камерах з заґратованими вікнами, а коло високих стін прогулювались жандарми з карабінами за плечима.
Тоді встав і заговорив Назарчук.
– Всі ми члени МОДРівського осередку, у нас на заводі є модрівські бригади, які частину свого заробітку віддають на справу міжнародної пролетарської допомоги. В наших підшефних колгоспах є теж бригади, які засівають понадпланово цілі лани і урожай з них їде на допомогу закордонним робітникам в їх революційній боротьбі.
І перед слухачами промайнуло багато обличчів замордованих революціонерів і звільнених з в’язниці зусиллями МОДР’у.
– Я бригадир модрівської бригади! – сказав Назарчук.
І Каркаш і Фабгіанке побачили його в цеху на роботі серед робітників його бригади. Потім вони побачили бригаду колгоспників, що збирала хліб лобогрійками.
– Нам треба налагодити міцний зв’язок – сказав Каркаш.
– Ваша справа – то наша справа!
Робітники встали і оточили гостей, стискаючи їм руки й обіймаючи за плечі.
ebooksa