Раптом яскраво виплеснувся і шум, і вогкість, і запах моря, що вдаряло в скелі. Виплеснувся шум з долу, від берега, як заклик безтурботності...
— Стій, — сказав Нанушко твердим, незвичним голосом, — ось світяться їхні три вікна.
Упав на землю і поповз до паркану. Моренко поповз за ним. За парканом на прогайловині стояла вілла. Моренко слідкував за рухами Нанушка, і теж перелазив паркан, мов у сні. Раз тільки здригнувся земним здриганням, — його рушниця брязнула.
— Скачи, — сказав Нанушко...
Скочив у траву і присів, та коло кватирки не було нікого. Моренко пішов наперед, прихиляючись за бочівкуватими туями. Був усе ближче до трьох великих освітлених вікон, де було видно, як пересувались постаті. Ішов усе ближче, а за ним його двійка, потім ззаду всі інші, що теж перелізли через грати паркану.
Підходили напружені й, може, бездушні, як найняті механізми рушниць.
Сон, — знов пробудилося в голові Моренка, і в цю мить побачив, що на ґанок, прикриваючи очі від світла, вийшли два вартові, один з них високий, огрядний мужчина. І то була дійсність.
На меншого хтось кинувся. Нанушко й Моренко — на огрядного.
— Кидай зброю! Крикнеш — уб’ю! Нанушко мав голос кошачий, злісний і тихий.
Той високий без слова кинув рушницю Нанушкові і уважно зачав придивлятись до крихкої, тонкої постаті другого напасника. І тоді Моренко побачив: права рука огрядного потай заповзає до задньої кишені, може, по бомбу, може, по револьвер.
— Тепер! — майнуло в січовику блідим світлом.
І напівзаплющивши очі, з розкритими устами похилився і тонким багнетом вдарив під саме серце огрядного.
Почув у пальцях, як багнет пройшов легко крізь щось, мов крізь полотно, і роздер потім щось, ніби гумове. Вартівник застогнав страшно (Моренко гадав — ввесь світ то чує, — хоч то був слабий стогін) і впав, зложившися вдвоє коло ніг хлопця. Лишень тоді хлопець помітив, що забитий мав широку чорну бороду.
Вистромив багнет і підбіг до трьох вікон. Там була вже вся боївка: перешіптувались, відчіплювали гранати від пояса. Нанушко сказав, що оглушив другого вартового. Моренко не слухав нікого, він як би забув, що тепер сталося.
Крізь шиби було видно, як коло столів рухались, говорили, курили люди.
На стіні висів червоний прапор з золотим написом, — і Матюхан вилаявся, побачивши його:
— Ах, ти ж…
Та над усім залунав голос начальника:
— За мною — бомби до середини — і лягай!
Шиби забрязкотіли відразу в усіх вікнах, разом з вимахом чорних рук. Моренко побачив, що тільки Матюхан спізнився, докинув ще дві бомби й теж упав — ліг на траву.
ebooksa