Хвиля по брязкоті шиб тривала, здавалось, дуже довго.
І ось — вибух один, другий, ось інші, — і язики полум’я бухнули з вікон у ніч і знов втікали назад, зменшились. І ось якби стогони...
— Біжи за мною!
Моренко біг за всіма не оглядаючись.
Тільки біля паркана несподівано блимнув йому образ: і полум’я, і дим у покоях, і декілька людських постатей, що там, хитаючись, підводились.
В авто мовчав, не слухаючи оживлених балакучих оповідей, нахвалок товаришів. Трусився в такт мотору на лавці з рушницею між колінами й мовчав.
Начальник помітив це. Подивився холодно, неначе важив щось:
— Но що, Моренко? — спитався. — Вдалось же нам?..
— Вдалося, — сказав хлопець, ледве підводячи голову. –Та от я недобре якось...
Начальник зрозумів, нахмурився:
— Що хочеш, хлопче?.. Місто без смерті не може бути! — сказав ще холодніше і ще важче, мовби заслону над якимось забороненим образом засунув.
Моренко опустив голову.
III
Перед самим містом на Куликовім полі з обережності начальник пустив січовиків додому.
Моренко побіг сам додому у млистім світанку.
Та перед самим домом вернувся. Не міг іти до покоїв, де спав його добрий батько, тихий урядовець телеграфу, де, певне, сестра поставила йому на столі вечерю — холодні голубці з м’ясом. А, може, й бабуся вже не спала й молилася перед тихими, блимливими, нічними іконами...
І здалось йому, що дім його, і щоденні турботи, і щоденні радості від дитинства аж донині — то мовби далекий край, мов якесь біле місто над затокою, мов сумирна радісна пісня спокою, що розпливається, що тоне в млі, покинена нaзaвжди.
Пішов блукати по місту. Воно теж було як галюцинація, так дивно, так неохоче прокидалося. Але Моренко потребував товариства людей. І от усе більше було людей, і веселішав їх потік, бо хлопець блукав уже багато годин. І все ще зливався з ними разом, щось відділяло його від людей — він не міг забути дивного світла, нічного походу товаришів, вибухів, криків і ще чогось, що було без слів, і що про нього думав без думок. Йому хотілося нараз гукнути, та стримувався, аж кусав губи. Це був би крик божевільного.
Дзвонили двері крамниць, блискали вітрини, перелітали червоні трамваї, день був сонячний — і Моренко повторював, як би заспокоював когось: «Я виконав своє! Я виконав!»
Чув грім оркестри. Посувався з касарень на передмістях 1-й Кінний гайдамацький полк. Це, може, Військовий комітет вислав його в місто для демонстрації і погрози. Коні вичищені, пишні, прядучи ушима, несли кавалериста під звуки то козацьких маршів, то вальсів.
ebooksa