Празька школа: хрестоматія прозових творів

Напівдорозі наздогнав його Макар і, захеканий, заговорив:

— Пане полковнику, пане полковнику! Тож той молодий, що з панночкою до вінця йде, то ж не є той самий, що заходжував до неї в садок.

Та старий кинув на нього погляд з-під насуплених брів і мовив:

— Та, може, я вже й без тебе дещо розкумекав. А ти, дурню, не встрявай у чужу справу, коли тебе ніхто не питає!

Червень 1947.

Леонід Мосендз

(1897-1948)

Леонід Мосендз народився 1897 р. у м. Могилеві-Подільському в родині державного урядовця. 1915 р. закінчив у Вінниці учительську семінарію. У роки Першої світової війни перебував у російській армії, потім вступив до війська УHP. Після поразки УНР емігрував. З польської Ченстохови у 1922 р. переїхав до Чехословаччини, де 1923/24 p. закінчив гімназію і вступив на хіміко-технологічний факультет Української господарської академії в Подєбрадах. 1928 р. одержує тут диплом інженера-технолога й залишається в УГА асистентом.

У 1931 р. він захищає докторську дисертацію з проблем переробки нафти, працює в лабораторіях. У час пробудження Закарпаття Мосендз у 1937/38 p. викладає в Державній академії в Сваляві; а після окупації Закарпаття переїжджає до Братислави. У 1945 р. виїздить до Австрії. У м. Інсбруку Мосендз подружив з Ю. Кленом (О. Бургардтом), з яким разом 1947 р. видав (під спільним псевдонімом Порфирій Горотак) збірку пародійних віршів «Дияволічні параболи». У 1946 р. тяжко хворий на сухоти переїжджає до Швейцарії, де в м. Бльонав 1948 р. помирає. Його спадщина багата: збірка «Зодіак» (1941), три поеми «Вічний корабель» (1940), «Канітферштан» (1945) і «Волинський рік» (1948), три збірки новел і оповідань («Засів», «Людина покірна», «Відплата») і роман «Останній пророк» (посм. видання 1960). Виявив себе також у публіцистиці, перекладах.

ЄВШАН-ЗІЛЛЯ

М. Селешкові

«І коли Отрок, юнак-ханенко, понюхав чарівного Євшан-зілля, що приніс йому гудець Оря від його батька хана Сірчана, — згадав ураз свою половецьку вітчину й утік із Орею з ворожого Києва до привільних степів».

Так кінчається легенда про чарівне зілля. Але тут лише-но починається історія самого ханенка Отрока. Ось вона.

По довгій дорозі досягли нарешті втікачі таборовищ свого племені. Але не пісні й радісні вигуки зустрічали їх, а тиша й смуток: хан Сірчан умирав. Лежачи безвладний у своїй ханській юрті, довкола якої, куди лише око сягало, стояли шатри його народу, він останнім зусиллям волі тримався решток життя, щоб ще напослід побачити давно страченого сина. Наказав піднести шатрові поли, щоб удень і вночі міг виглядати його з усіх сторін світу. Розіслав чати на всі боки, щоб заздалегідь сповістили про синове наближення. Не спав уночі й не стулював очей удень: вдивлявся й чекав...

Коли ж нарешті схилився юнак над ним, убраним до останньої подорожі в лисячий кожух, поволокою критий, і кунячу шапку, — Сірчан уже ледве міг вимовити й слово. Лише очі його засвітилися останньою радістю, і він міцно вхопив синові простягнені руки... А після підходили начальники орд, уклонялися Сірчанові аж до землі, метучи долівку кунячими шапками, і один за другим укладали свою лівицю до переплетених рук батька й сина. І Отрок знав: це присягається йому його нарід, присягається, що буде так само вірним синові, як був досі батькові.

А після Сірчан підвівся на свойому ложі, очі йому заблищали, як леза половецького ножа, зуби вишкірилися, мов ікла степового вовка. Хотів щось вигукнути, але лише труснувся цілим тілом, упав навзнак і віддав духа... А Отрок стояв над ним без руху й без думки і лише відчував, як запах Євшан-зілля дереться з завішаної на шиї калиточки й стискає груди...

Три дні й три ночі стояв стогін над таборовищем. Лементували жінки, сидючи над вигаслим багаттям, викрикували до Смерті бойові погрози бойовики, верещали діти, іржали голодні коні й гикали верблюди. І було все це таке чуже й дике для юнака Отрока, цей хижий степовий світ, що здавався йому тяжким гарячковим сном, який, бувало, снився серед ночей покинутої Руської землі... Але він нахилявся до калиточки, і запах Євшан-зілля знов збуджував у нім приспану половецьку душу...

А ніччю третього дня посадили мертве ханове тіло, вбране в коштовний одяг Великого Хана, на коня, примоцували до високої спинки «сідла мертвих», оточили останнім почотом і помчали геть від табору, на захід сонця, в безбережний степ. Молодий хан мчав попереду, між двома старими вождями, що вели поїзд. Було дивно й лячно Отрокові серед цеї чужоти. Коні коцали копитами об копита, сполохані ховрашки вискакували з-під ніг, вітер свистів у вухах, і все це було чуже, чуже для руської душі половецького хана. Лише млинове коло місяця, воно одне було таке саме, як і в далекій Руській землі...

Отрок притьмом оглядався і кілька кроків за собою бачив коня смерті з мертвою постаттю в сідлі, а далі безладний натовп бойовиків, що летів мовчки врозтіч за ханами. І нараз здалося йому, що це не люди, а бісовське полчище мчить степом на якусь страшну перемогу... Але хапався за калиточку з зіллям, і серце його знов починало битися степовим тактом.

Коли шалений поїзд спинився нарешті над незнаним байраком, де чорніла глибока могила, і коли зойки забиваних коней змішалися з зойками вбиваних невільників — знов хвиля чужоти плеснула на Отрока. Але пах Євшан-зілля залоскотав йому знов у ніздрях, і він, як усі, ударив мечем об щит і вигукнув бойовий половецький клич. Коли ж трупи засипали землею, а блідий місяць цілком схилився до заходу, тоді при перших заблесках дня заграла мужня сила в молодому половецькому тілі і хан Отрок відчув, що він є пан і володар великого народу. Піднісся на стременах, майнув мечем, і клич сам вирвався з його горла. А тисячі їздців повторили його за своїм паном: