Празька школа: хрестоматія прозових творів

22
18
20
22
24
26
28
30

***

Коли через степові таборовища пройшла звістка, що хан і вожді знайшли для народу інших богів, сильніших і прихильніших, ніж дотеперішні, ніхто майже не спротивився. Бо всі таки справді очікували від руських богів багатства, вигідного життя, перемоги без боротьби й слави без змагання. А за тим, як викидали з шатер старих, обмацаних руками століть чорних божків, як палили святі бубни і зривали з ший амулети й чарівні калиточки, — приходили на Половецьку землю все дальші й дальші зміни. Руські боги не хотіли жити в півтемних, зачаджених димом багать шатрах, де завше смерділо овечиною, молоком і кінським потом. Вони потребували ясних, високих, міцних будов, прикрашених мальовилами й різьбою, напоєних запахами кадінь і солодким співом.

А за богами Русичів перестали подобатися, спочатку ханам, а після й простому люду, їхні шатра, вози, їжа... За руськими богами посунули з Русі на Половецьку землю каменярі, мулярі, теслі, різьбарі, ткачі й усілякі інші зручні майстри і навчителі, що тепер манила їх до себе половецька земля. І всіх їх тепер радісно приймав половецький нарід. Бо треба було поставити багато храмів для руських богів, багато збудувати хоромів для вождів і ханів, робити цеглу, тесати каміння й дерево, ткати сукна й полотна...

Дивлячись на те, як легко приймають нові боги до себе Половецьку землю, як радісно влаштовуються серед степового народу, заспокоєно втягував Отрок у ніздрі степовий вітер, і вже в його подувах відчувався йому запах диму з майбутніх згарищ Руської землі.

О, звикне, звикне бог Русі до цієї степової землі, насититься в ній запахом ладану й звуками співу, а тоді напевно віддасть він силу руську на поталу силі половецькій, що нарешті таки стане над Руською землею грізною хвостатою звіздою... І сам Отрок, великий хан, підганяв свій нарід, щоб швидше, швидше переймав він віру й звичаї народу руського, швидше вислужував собі ласки й приязні нових богів... А запах Євшан-зілля наморочив його радістю майбутньої слави.

Але кінчали майстри й навчителі руські свою працю й не хотіли вже покидати Половецької землі. Бо все ширше й ширше розливалися по степу звичаї Руської землі. По схилах балок виростали ханські палати, будовані звичаєм руським або ромейським, біля них купчилися вже садиби їхніх підданих... І Половецька земля почала забувати про шатра та укривалася весями, як земля Руська. Забула й Русь про ворожнечу з степом. Бо здолала вже його не мечем, списом і стрілами, але силою свого Бога, словом своїх навчителів і зручністю майстрів. І не відчував цього половецький нарід, а радісно приймав усе дальші й дальші дари землі Руської.

Та проте не ввесь нарід охоче хилився перед новими богами. Мало було тих, які цього не зробили, але все ж були такі, що не схотіли викинути з шатер своїх старих богів, ані заміняти свої степові рипливі мажари за білі хатки над степовими байраками. Забрали вони з собою своїх богів і покинули рідні степи. Було їх мало, й ніхто не затримував їх, коли відходили вони від рідних таборовищ ген-ген аж за Половецьке море.

Минали роки. Спокоєм і достатком повнилася Половецька земля. Множилися оселі, росли храми, руські звичаї заступали колишню половецьку здичавілість. Уже добровільно, а не як полонянки, йшли руські дівчата до половецьких степів, а дівчата половецькі до землі Руської... І був такий сумир, що, здавалося, забули степи, навіщо кликали до себе руських богів...

Не забув лише хан Отрок. Часто бойовий крик сам йому дерся з грудей, але все здавалося йому, що не настільки ще розмножився його люд, не настільки ще зміцнів, щоб міг розпочати боротьбу з Руссю. Був терпеливий і мудрий хан Отрок. Навіть калиточку з чарівним зіллям далеко заклав від себе, щоб не турбувала невчасно його душі. Був терпеливий, як той степовий яструб, що цілий день може ширяти над степом, слідкуючи за сторожкою здобиччю... Коли ж нарешті здалося ханові без усяких сумнівів, що нарешті прийшов час і наспіла його доба, він скликав велику раду.

З’їхалися з цілого степу хани й вожді до Отрокової палати, як не з’їжджалися вже з давніх часів. І великий хан почав до них промовляти... Згадував їм минулу славу половецького народу, його походи на Русь і ромеїв, його перемоги... Чекав, що засвітяться їхні очі, як зіниці вовчої зграї зимовою ніччю. Але зістали вони спокійні й темні, мов ті зарослі кугою степові озерця. Згадав про ворогів половецького племені, чекав, що білі зуби виблиснуть люттю іклів, але уста присутніх скривилися стриманою зівотою. Подумав, що це йому лише так здається. Але коли почав говорити про Русь, про усі кривди, що заподіяла вона половецькому народу, про її вічне ворогування з степом, — не міг уже сам стриматися, й клекотливий, наповнений жадобою помсти й бою викрик: «На Русь» вирвався йому з горла. Та зараз же ввірвався. Бо до його вигуку не приєднався ані один голос з присутніх, не випросталася ані одна бойова постать... Приголомшений несподіванкою, стояв великий хан серед своїх вождів, що (бачив і зрозумів!) відвертали один по одному свої погляди від його спалахнувшого зору...

Довго мовчали збори. Нарешті підвівся один молодий ханенко і заговорив. І теє, що чув Отрок, падало на нього, мов ледові брили, які тягарем і студінню розторощують необачного човна. Він озирався довкола, як звір, що, загнаний у хащі, вже не має надії на порятунок, він шукав очима приязних поглядів, але всі відверталися від нього: чужого, незрозумілого, навіть ворожого вже їм вістуна...

А ханенко говорив, що минули вже часи, коли степ мусів ворогувати з Руссю. Минули й не повернуться! Бо немає чому вже ставати половчанинові проти русина і, крім подяки, ніякі почуття вже не тривожать половецьке серце. Русь принесла степу свого ласкавого й могутнього бога, за ним прийшли руські хати, в яких так вигідно жити, хліб і печеня, що смачніші від проса й сирого м’яса, і руські пісні, що солодші від половецьких скиглінь... Спокій і мир запанували над половецькою землею, і є злочином закликати половецький нарід битися з Руссю, милим братом, з-за якоїсь там забутої слави половецького роду …

Ханенко говорив ще більше, але Отрок уже не слухав. Хижа лють охопила його істоту, підступила до серця й залила крівлею очі. Шарпнув він сорочку, зірвав з грудей калиточку з Євшан-зіллям, хотів дати понюхати чарівного зілля зухвалому юнакові, рабові руському, цим трусливим порущеним зборам... Але Євшан-зілля не видало жодного запаху. Було вже лише травою, звичайним сіном, що його множать половецькі степи... Остовпів, але зараз же шпурнув калиткою об землю й, хитаючись, покинув збори. Ніхто не затримував його, ніхто не перешкоджав йому, коли він сам виводив свого коня, й ніхто не супроводив свого хана, коли він подався ген-ген, на південь, до Половецького моря...

Як колись перед роками, коли ще юнаком мандрував Отрок з Орею до рідних таборовищ, за призабутою батьківською славою й честю, — так і тепер поспішався він степами та байраками. Відшукував тих, що колись не схилилися, не скорилися, не захотіли ані руських богів, ані руського миру й спокою... Знайшов їх... Знайшов далеко, за морем, незначні рештки свого половецького народу. Знайшов таким, яким був він раніше, цілий половецький нарід, що, як Євшан-зілля, видавав з себе міцний аромат степової сили й слави... Ті самі боги, ті ж самі пісні, звичаї й шатра... Усе, що вже вигинуло в їхніх братів на півночі... І знов ніби забутий запах Євшан-зілля діткнувся Отрокових ніздер.

Коли перед старшими цього невеличкого племені розповів покірно вигнанець усе те, що сталося з їхніми братами в північних степах, — лише мовчанка була йому відповіддю. Аж нарешті старезний дід, ніби всім мохом степу порослий, наблизився до Отрока, подивився йому пильно в вічі і знов сів. За ним уставали, підходили інші, придивлялися зблизька до вигнаного хана... А після заговорив найстарший.

Говорив не до Отрока, навіть не до присутніх. Говорив так, ніби в розлогому шатрі не було нікого, крім нього, а він звірявся напівголосу самому собі. А думки його були відголосом тих самих думок, що опановували його, коли зі жменькою непримиримих покидав був він рідні степи, бо не хотів приймати чужого бога. Ні, не самого нового бога боявся він. Боявся того, що з новим богом загубить половецьке плем’я свою стару душу. А на її місце увійде душа руського народу...

Так і сталося! Навчилися їсти м’який руський хліб, і зм’якло мужнє половецьке серце. Почали висиплятися на м’яких перинах з руськими дівчатами, і перестала їм Русь бути ворогом, бо вже й діти їхні були піврусичами. Стали плекати пшеницю й зробилися руськими орачами, їхніми погоничами й слугами. Не захотіли бути далі панами степу, бо тяжкі й суворі були обов’язки степового пана! А прислужникам Русі спокійно й вигідно жилося під чужим паном і чужим богом...

Дід докінчував свої шепотливі міркування, і за кожним його словом усе нижче й нижче хилилася Отрокова голова. Так! Не було ніякого сумніву: вся вина на нім! На нім, що, давши здолати себе сумніву у власні сили і віддавши нарід у опіку чужим богам, промарнував і половецьку вдачу, й половецьку душу. Думав, що помститься Русі, коли перейме силу її богів, але не помічав, що робив це лише тому, що це було легше й спокійніше, ніж сполягати на власний меч і власних богів. Обманювався й обманював!…

А після довшої тиші, коли в шатрі не було навіть чути і дихання присутніх, підійшов Отрок до діда, схиляючись перед ним в очікуванні присуду. І спокійно вислухав його...

Була північ, але таборовище ще не спало. Зойки й лемент ступали до високого неба, тривожні нарікання над тим, що навіки мусить відійти до зоряних степів. Та коли з шатра вивели врочисто вбраного Отрока й підвели до нього коня з «сідлом мертвих» — усе затихло. І коли висаджували Отрока на коня та примоцовували до високої спинки, немов безвладного трупа, і коли страшний поїзд вимчав у темний степ — ані подиху стогону, ані шепоту болю не видала жертва, почот і глядачі...