Хрестоносці

Кажуть люди, що хрестоносці недаром у нас і в князя Земовіта в Плоцьку сидять. Вони б хотіли, мабуть, щоб наші князі в разі війни допомагали не польському королю, а їм, а як не вдасться добитись цього, то щоб хоч не втручалися — але так воно не буде...

Дасть бог, що не буде. Як же б ви вдома всиділи? Адже ваші князі зобов"язані перед Польським королівством. Думаю, що не всидите.

—Не всидимо,— відповів Єндрек з Кропивниці. Збишко знову глянув на чужих рицарів і на їх павине пір"я.

То й вони за цим їдуть?

Хрестоносці, може, й за цим, хто їх знає?

А той третій?

Третій їде з цікавості.

Мабуть, якийсь визначний?

—Ого! За ним їде три кованих вози з усяким добром та дев"ять слуг. От з таким би зчепитися! Аж слина котиться.

—А що — не можете?

Як же я можу! Адже князь наказав мені їх стерегти. До Цеханова й волосина їм з голови не спаде.

А коли б я їх викликав? Коли б вони захотіли битися зі мною?

Тоді ви мусили б раніш битися зі мною, бо поки я живий, з того нічого не буде.

Почувши це, Збишко приязно глянув на молодого шляхтича і сказав:

Ви розумієте, що таке рицарська честь. З вами я битися не буду, бо я вам друг, але в Цеханові, дасть бог, знайду проти німців зачіпку.

В Цеханові робіть собі, що вам заманеться. Не обійдеться там без якихось змагань, то може дійти й до виклику, аби тільки князь та комтури дозволили.

У мене є така дошка, на якій написано виклик кожному, хто не визнав би, що панна Данута Юрандівна найцнотливіша і найкраща дівчина в світі. Але знаєте... люди скрізь тільки плечима здвигали та сміялися.

Бо то чужий звичай і, правду кажучи, дурний, у нас його люди не знають, хіба десь при границі. Оцей лотарінжець зачіпав по дорозі шляхтичів, вимагаючи, щоб вони вихваляли якусь там його пані, але його ніхто не розумів, а я не допускав до бійки.

Як так? Вимагав, щоб вихваляли його пані? Бійтесь бога! Та в нього ні стида, ні сорому!

Збишко глянув на іноземного рицаря, немов для того, щоб переконатись, який то є чоловік, що не має сорому, проте в душі мусив визнати, що Фулькон де Лорш зовсім не схожий на пройдисвіта. Навпаки, з-під відхиленого забрала дивилися лагідні очі й виглядало молоде, повне якогось смутку обличчя.