Хрестоносці

—То не вона! Вона біла, як сніг, тільки на лицях рум"яна, і русява.

Сандерус на це сказав:

Бо одна чорна, як агат, залишилась при княгині, а інші майже всі повиходили заміж.

Ти кажеш.«майже всі», значить — не всі до одної. Богом тебе прошу, коли хочеш щось від мене мати, то пригадай.

Так днів за три, за чотири пригадав би, а найбільш подобається мені кінь — я міг би ним возити мій святий крам.

Ти його матимеш, якщо скажеш правду.

Тут чех, який з самого початку слухав цю розмову, усміхнувся в кулак і сказав:

Правда буде відома на мазовецькому дворі. Сандерус подизився на нього, помовчав і сказав:

А ти думаєш, що я боюсь мазовецького двору?

—Я не кажу, що боїшся, але ні зараз, ні через три дні конем не поїдеш, а коли виявиться, що збрехав, то й власними ногами не підеш, бо його милость накаже їх тобі поламати.

—Як бог свят! — сказав Збишко.

Сандерус зміркував, що в зв"язку з таким попередженням треба бути обережнішим, і відповів:

Коли б я хотів збрехати, то одразу сказав би, що вийшла заміж або не вийшла, а я сказав: не пам"ятаю. Якби ти мав розум, то в тій відповіді одразу побачив би мою чесність.

Мій розум не брат твоїй чесності, бо-вона може бути сестрою псові.

Моя чесність не гавкає так, як твій розум; а хто за життя гавкає, той легко після смерті може вити.

Звісно, що так. Твоя чесність після смерті буде не вити, а скреготати, якщо на службі в диявола не втратить за життя зубів.

І вони почали пересварюватись, бо чех був гострий на язик і на кожне слово німця відповідав двома. Тимчасом Збишко наказав готуватись до від"їзду, і вони незабаром вирушили, наперед добре розпитавши бувалих людей про дорогу на Ленчицю. Незабаром за Серадзем вони в"їхали в глухі бори, якими була вкрита більша частина цього краю. Серед цих лісів ішла дорога, місцями навіть обкопана канавами, а в низинах вимощена кругляками — пам"ять господарювання короля Казіміра. Правда, після його смерті, серед воєнної заворухи, зчиненої Наленчами і Грималітами, дороги були трохи занедбані, але за Ядвіги, коли королівство втихомирилось, в руках дбайливого люду запрацювали лопати по багнах, застукотіли сокири по лісах, і під кінець її життя купець міг уже між значнішими містами пускати свої вантажені вози, не боячись обломитися на вибоях або загрузнути в болоті. Лише дикі звірі та розбійники могли перешкоджати їздити по дорогах, але від звірів люди захищалися вночі смолоскипами, а вдень самострілами, а розбійників та волоцюг тут було менше, ніж в сусідніх країнах. Кінець кінцем, хто їхав озброєний і в супроводі сторожі, той міг нічого не боятись.

Збишко теж не боявся ні розбійників, ні збройних рицарів, навіть не думав про них, бо дуже занепокоївся і всією душею прагнув до мазовецького двору. Він не знав, чи застане Данусю придворною княгині, чи вже дружиною якого-небудь мазовецького рицаря, і з ранку до ночі тільки про це й думав. Часом йому здавалось неможливим, щоб вона могла про нього забути, але інколи спадало на думку, що Юранд міг прибути із Спихова й віддати дівчину за якого-небудь сусіда або приятеля. Адже казав він ще в Кракові, що Дануся судилась не Збишкові і що за нього він її віддати не може,— отже, мабуть, він призначив її комусь іншому, очевидно, зв"язав себе присягою, а тепер тієї присяги додержав. Коли Збишко думав про це, йому здавалося цілком імовірним, що він уже не побачить Дануськи дівчиною. Тоді він кликав Сандеруса і знов випитував його, але той плутав усе більше. Він не раз уже пригадував придворну Юрандівну і її весілля, а потім раптом прикладав пальця до губів, замислювався й відповідав: «Ні, мабуть, не та!» Вино, яке мало проясняти йому голову, також не додавало пам"яті, і він далі тримав молодого рицаря між смертельним страхом і надією.

І Збишко їхав зажурений, смутний і непевний. В дорозі він уже зовсім не думав ні про Богданець, ні про Згожелиці, а тільки про те, що йому робити. Насамперед слід було їхати довідатись правди при мазовецькому дворі, тому він їхав швидко, спиняючись лише на короткі ночівлі в садибах, заїздах та містах, аби тільки не пристали коні. З Ленчиці він знову вивісив на брамі дошку з викликом, міркуючи в душі, що незалежно від того, чи залишилась Дануська ще дівчиною, чи вийшла заміж, однак вона пані його серця, і він зобов"язаний за неї битися. Але в Ленчиці не кожен умів прочитати виклик, а ті рицарі, котрим він був прочитаний грамотіями-кліриками, не знаючи чужого звичаю, здвигали плечима й казали: «То їде якийсь дурень, бо як же йому хтось може підтвердити або заперечити, коли в очі тієї дівки не бачив?» А Збишко їхав далі все швидше і журився все більше. Він ніколи не переставав кохати своєї Дануськи, але в Богданці і в Згожелицях, майже щодня «радячись» з Ягенкою та дивлячись на її вроду, не так часто думав про Данусю, а тепер вона день і ніч стояла в нього перед очима, не виходила з голови. Вона йому навіть снилась — простоволоса, з лютнею в руці, в червоних черевичках і з віночком на голові. Вона простягала до нього руки, а Юранд відтягав її від нього. Вранці, коли сни розвіювалися, замість них приходив ще більший сум, і Збишко почував, що в Богданці ніколи так не кохав тієї дівчини, як став кохати саме зараз, коли не був певний, чи її у нього не одібрали.

Спадало йому також на думку, що її напевне віддали заміж силоміць, і в душі він не обвинувачував її, тим більше, що вона була ще майже дитиною і не могла чинити по своїй волі. Натомість він обурювався проти Юранда і княгині Янушової, а коли думав про Данусиного чоловіка, то серце його аж розривалось від гніву, і він грізно поглядав на слуг, які везли його зброю. Збишко вирішив, що не кине їй служити і що навіть коли застане її чужою дружиною, то однак мусить покласти їй до ніг павині гребені. Але в цій думці було більше горя, ніж утіхи, бо він зовсім не знав, що робитиме далі.