Хрестоносці

Тому й тепер, помовчавши, сказав:

— Я так тебе люблю, що мені аж дух забиває!

А вона підняла розчервоніле від морозного лісового повітря обличчя й глянула на нього своїми голубими оченятами.

—І я, Збитку! — відповіла квапливо.

І одразу опустила вії, бо вже знала, що таке любов.

—Ой серденько ти моє! Ой дівчинонько ти моя! — вигукнув Збишко.— Ой!..

І знов замовк від щастя й хвилювання, але добра, а разом і цікава княгиня вдруге прийшла їм на допомогу:

—Розказуй же їй,— сказала вона,— як ти сумував без неї, а коли й поцілуєш десь у гущавині, то мені байдуже, бо це найкраще засвідчить твоє кохання.

І він почав розказувати, як сумував без неї і в Богданці, коли доглядав Мацька, і коли бував у сусідів. Проте він схитрував і нічого не сказав про Ягенку — а втім, говорив щиро, бо в ту хвилину так кохав прекрасну Данусю, що йому хотілося схопити її, пересадити на свого коня і пригорнути до грудей.

Та він не насмілився, цього зробити; натомість, коли перші зарості відокремили їх від придворних і гостей, Збишко нахилився до неї, обійняв і поцілував в лице, засвідчуючи цим своє, кохання.

Але зимою на ліщині немає листя, і Гуго де Данфельд, пан Лорш, а також придворні побачили їх в цю мить і почали говорити між; собою:

Цмокнув її при княгині! Вона таки скоро справить їм весілля.

Це хвацький хлопець, та й у неї палка Юрандова кров.

— То кремінь і кресало, хоч дівчина ніби тихенька. Вони викрешуть вогню, не журіться! А він вп"явся в неї, як кліщ у живу шкіру.

Так вони балакали і сміялись, а тевтонський староста із Щитна повернув до пана Лорша своє цапине, злюще і хтиве обличчя й запитав:

—Чи не хотіли б ви, пане, щоб який-небудь Мерлін перетворив вас чародійною силою в цього молодого рицаря?

—А ви? — запитав де Лорш.

Хрестоносець, в якому, видно, закипіла заздрість і хтивість, нетерпляче сіпнув коня і вигукнув: — Присягаюсь моєю душею!..

Але в ту ж мить спам"ятався і, опустивши голову, відказав:

—Я чернець і дав обітницю цноти.