Хрестоносці

Тяжко побитий,— відповів один з придворних, що знав по-німецьки.

Не з ним, а за нього відтепер я буду битися! — сказав лотарінжець.

Князь, який досі стояв над Збишком, підійшов до де Лорша й почав його всіляко вихваляти: що він своїм сміливим вчинком захистив від страшної небезпеки княгиню і всіх жінок, а може, і врятував їм життя, за що, крім рицарських нагород, він здобув собі славу в сучасних людей і в їх нащадків.

—В теперішні легкодухі часи,— сказав князь,— щораз менше справжніх рицарів їздить по світу, то гостюйте у мене якнайдовше або й зовсім залишайтеся в Мазовії, де ви вже здобули мою прихильність, а людську любов також легко здобудете благородними вчинками.

Прагнуче слави серце пана де Лорша аж мліло від цих слів, а коли він подумав, що вчинив такий значний рицарський подвиг і здобувся, на такі похвали в оцій далекій польській землі, про яку на Заході чув стільки дивини, то з радості навіть перестав відчувати біль у звихнутій руці. Він розумів, що рицар, який зможе розказати при брабантському або бургундському дворі, що він на ловах врятував мазовецькій княгині життя, буде осяяний славою, як сонцем. Під впливом цих думок він навіть хотів одразу ж підійти до княгині й навколішках дати їй обітницю вірної служби, але і сама княгиня, й Дануся були зайняті Збишком. Той опритомнів на хвилину, але тільки усміхнувся до Данусі, підніс руку до зрошеного холодним потом чола і знову зомлів. Досвідчені мисливці, помітивши, як сплелися його руки, а рот залишився відкритим, стали говорити між собою, що він не виживе, але ще досвідченіші курпи, з яких не один носив на собі сліди ведмежих пазурів, кабанячих ікл або зубрячих рогів, надіялись на одужання, вважаючи, що ріг тура лише сковзнув по ребрах рицаря, і, може, одне або два зламав, але що хребет цілий, інакше молодий пан зовсім не зміг би підвестись. Вони також показували, що в тому місці, де впав Збишко, якраз був сніговий замет, і це, власне, його врятувало, — притиснувши юнака лобом у сніг, звір не міг роздавити йому ні грудей, ні хребта.

На нещастя, князівський лікар, ксьондз Вишонек з Дзєванни, не був на ловах, хоч звичайно на них бував. Цього разу він залишився в дворі випікати облатки. Дізнавшись про це, чех помчав за ним, а курпи тимчасом понесли Збишка на плащі до князівського двору. Дануся хотіла супроводити його пішки, але княгиня заборонила: дорога була далека, в лісових балках намело повно снігу, а треба було поспішати. Тевтонський староста Гуго де Данфельд допоміг дівчині сісти на коня і, їдучи з нею слідом за людьми, котрі несли Збишка, сказав по-польськи так тихо, щоб тільки вона могла чути:

В Щитні у мене є чудодійний цілющий бальзам. Я дістав його в одного пустельника в Герцинському лісі й міг би за три дні привезти сюди.

Бог вам віддячить, пане! — відповіла Дануся.

Бог записує кожний милосердний вчинок, але чи можу я сподіватися й від вас заплати?

Чим же я можу вам заплатити?

Хрестоносець під"їхав своїм конем ближче до Данусі, видно, хотів щось сказати, але завагався і лише через деякий час промовив:

—В Ордені, крім братів, є й сестри... Одна з них привезе цілющий бальзам, а тоді я скажу про заплату.

Ксьондз Вишонек оглянув рани Збишка і встановив, що в нього зламане тільки одне ребро, але першого дня не ручився за одужання, бо ще не знав, «чи в хворому не перевернулось серце або чи не обірвалась печінка». Пан де Лорш надвечір теж відчув таку велику неміч, що мусив лягти в постіль, а на другий день не міг ворухнути ні рукою, ні ногою від сильного болю в усіх суглобах. Княгиня з Данусею, а також інші придворні панни доглядали хворих і, за рецептами ксьондза Вишонека, варили різноманітні мазі та зілля. У дуже побитого Збишка час від часу на губах з"являлася кров, що дуже непокоїло ксьондза Вишонека. Проте він був цілком притомний і на другий день, довідавшись від Данусі, кому завдячує життям, покликав свого чеха, щоб подякувати й нагородити його. При цьому подумав, що чеха подарувала йому Ягенка, і коли б не її зичливе серце, то мусив би загинути, йому навіть тяжко було думати про це, бо відчував, що ніколи не зможе віддячити їй добром за добро, а стане тільки причиною прикростей і тяжкого смутку. Правда, він тут же сам собі сказав: «Не можу я розірватися надвоє», але в глибині душі у нього залишились ніби докори сумління, а чех ще більше розпалив цей внутрішній неспокій.

—Я присягався моїй панянці шляхетською честю, що буду вас охороняти,— сказав він,— тому не треба мені ніякої нагороди. Їй, а не мені, пане, ви зобов"язані своїм порятунком.

Збишко нічого не відповів, тільки став важко дихати, а чех трохи помовчав і знову сказав:

Якщо ви накажете мені поїхати до Богданця, то я поїду. Може б, ви хотіли побачитися з старим паном, бо бог його знає, що з вами буде.

А що каже ксьондз Вишонек? — запитав Збишко. — Ксьондз Вишонек каже, що все виясниться, як настане новий місяць, а він настане через чотири дні.

Ну, то не треба їхати до Богданця. Бо поки дядько приїде, то я або вмру, або видужаю.

Ви б хоч листа надіслали до Богданця. Сандерус про все чисто напише. Принаймні хоч знатимуть про вас та дадуть на месу.

—Дай мені зараз спокій, бо я слабий. Якщо помру, то повернешся до Згожелиць і розкажеш усе, як воно було,— тоді й дадуть на месу. А мене поховають тут або в Цеханові.