Хрестоносці

Провідник їхав на кілька десятків кроків попереду, за ним верхи Мацько з Ягенкою, потім, досить далеко від них, чех з гарненькою Сецехівною, а ще далі, з самого заду йшли вози в супроводі озброєних слуг. Був ранній ранок. Рожева барва ще не зійшла з неба на сході, хоч сонце вже палало, перетворюючи краплі роси на деревах і травах на опали.

—Ти не боїшся їхати в Щитно? — спитав Мацько.

Не боюся,— відповіла Ягенка.— Бог мене захистить, бо я сирота.

Там нікому не можна вірити. Правда, найгірший пес був отой Данфельд, котрого Юранд знищив разом з Готфрідом... Так казав чех. Другим після Данфельда був Ротгер, котрий поліг від Збишкової сокири, але залишився ще старий кат, який продав чортові душу... Люди напевне нічого не знають, проте я думаю, що коли Дануська загинула, то від його руки. Була чутка, що з ним також щось трапилось, але княгиня казала мені в Плоцьку, що він викрутився. В Щитні нам і доведеться мати з ним діло. Добре, Що у нас є лист від Ліхтенштейна, бо псявіри-хрестоносці нібито бояться його більше, ніж самого магістра... Кажуть, що він має величезну вагу і значення, а до того ще й дуже мстивий. Не дарує найменшої кривди... Без того листа не їхав би я так спокійно до Щитна.

А як той старий зветься?

Зігфрід де Леве.

— Дасть бог, ми справимось і з ним.

—Дасть бог!

Мацько засміявся й через деякий час заговорив:

—Каже мені княгиня в Плоцьку: «Ви все скаржитесь, скаржитесь, як ягнята на вовків, а з тих,—каже,— вовків три вже неживі, бо їх ягнята подушили». І, правду кажучи, так воно й є...

—А Дануська? А її батько?

Це саме я й казав княгині. Але в душі я радий, бо виходить, що й нас кривдити небезпечно. Ми таки знаємо, як ухопити в руку топорище та гарненько махнути сокирою! А щодо Дануськи і Юранда, то це правда. Я гадаю так само, як і чех, що їх уже нема на світі, але насправді цього ніхто напевне не знає... Того Юранда мені також жаль, бо й за життя він за дівчину багато намучився, і якщо загинув, то тяжкою смертю.

Коли при мені хто-небудь про нього згадає, я так одразу й подумаю про татуся, якого теж на світі нема,— сказала Ягенка.

Кажучи це, вона підняла вгору свої зволожені слізьми, чудові оченята. Мацько похитав головою і відказав:

—Він напевне в бога на пораді й у вічному раюванні, бо кращої за нього людини не було, мабуть, в усьому нашому королівстві...

—Ой, що не було, то не було! — зітхнула Ягенка. Дальшу розмову їм перебив хлоп-провідник, який

раптом спинив свого коня, повернув його назад, галопом підскочив до Мацька й вигукнув якимось дивним, зляканим голосом:

—Ради бога, подивіться, пане рицарю, хто це йде до нас з пагорка?

—Хто? Де? — вигукнув Мацько.

— А он де! Якийсь велетень, чи що...