Хрестоносці

Ви гадаєте, що то хрестоносці? Бо у нас говорили про розбійників, котрі обдурили хрестоносців, втуливши їм іншу дівчину. Говорили також про Юрандового листа...

Це діло розсудив уже не людський, а божий суд. Кажуть, що той Ротгер був могутній рицар, який перемагав найдужчих, а проте поліг від руки хлопчака.

— Ну, він такий хлопчак,— усміхаючись, сказала княгиня,— що краще йому в руки не попадатись. Все це прикро, звичайно, і ви слушно скаржитесь, але ж із тих чотирьох три вже мертві, а той старий, котрий залишився, кажуть, ледве видряпався від смерті.

— А Дануська? А Юранд? — відказав Мацько.— Де вони? Бог його знає, чи не сталося якогось лиха і з Збишком, котрий поїхав до Мальборга.

— Знаю, але хрестоносці не зовсім такі псявіри, як ви гадаєте. В Мальборзі на очах у магістра і його брата Ульріха, чесного рицаря, нічого лихого вашому небожеві не могло статися, тим більше, що у нього, напевне, були й листи від князя Януша. Хіба що викликав там якогось рицаря й загинув, бо в Мальборзі завжди багато найславетніших рицарів з усіх країн світу.

—Ну, цього я не дуже боюся,— сказав старий Мацько.— Аби тільки його не ув"язнили, аби підступно не вбили та аби якусь залізяку мав у руці, то й не страшно. Один тільки знайшовся дужчий за нього, котрий простягнув його на землі в герці,— це мазовецький князь Генрик, що був тут єпіскопом і що закохався в прекрасну Рингаллу. Але Збишко тоді був ще зовсім хлопчаком. До того ж він міг викликати тільки одногоєдиного, того, котрий є тут і котрого я також обіцявся викликати.

І він показав очима на Ліхтенштейна, який розмовляв з плоцьким воєводою.

Але княгиня нахмурила брови і сказала суворим і різким голосом, яким говорила завжди, коли починала сердитись:

Обіцяли ви його викликати чи не обіцяли, але пам"ятайте, що ви наш гість, а хто хоче бути нашим гостем, мусить додержувати чемності.

Знаю, милостива пані,— відповів Мацько.— Я вже був повернув паса й попрямував до нього, але вгамувався, бо подумав, що він, може, посол.

Бо таки посол. До того ж він в Ордені визначний чоловік, до порад якого прислухається сам магістр і майже ні в чому йому не відмовляє. Може, це бог так дав, що його не було в Мальборзі, коли туди приїжджав ваш небіж, бо Ліхтенштейн, хоч і знатного роду, але, кажуть, злопам"ятний і мстивий. Він упізнав вас?

— Навряд чи міг впізнати, бо мало мене бачив. На тинецькій дорозі ми були в шоломах, а потім я лише раз був у нього в Збишковій справі, але ввечері, бо мені було ніколи, й раз бачились у суді. З того часу я змінився на обличчі й борода моя значно посивіла. Помітив я зараз, як він дивився на мене, але, мабуть, тому, що я довго розмовляю з вашою милостю, бо потім дивився в інший бік зовсім спокійними очима. Збишка б він упізнав, мене ж не запам"ятав. А про мою обітницю, може, й не чув, йому треба думати про кращих за мене.

— Про яких це кращих?

—Викликати його дали обітницю і Завіша з Гарбова, і Повала з Тачева, і Мартин з Вроцімовиць, і Паніко Злодій, і Лис з Торговиська. Кожен з них, милостива пані, й десятьом таким дав би ради, а їх же цілий гурт! Краще б йому було не родитися, ніж мати хоч один такий меч над головою. А я не тільки не нагадаю йому про свою обітницю, але й постараюся здобути довір"я.

—Навіщо це?

Обличчя Мацька відразу зробилось хитре, як морда старого лиса.

Щоб дав мені якого-небудь листа, з яким я міг би безпечно їздити по орденських землях і в разі потреби допомогти Збишкові.

Хіба це гідно рицарської честі? — з усмішкою запитала княгиня.

Гідно,— рішучим голосом відповів Мацько.— Коли б я, наприклад, у бою напав на нього ззаду й не гукнув, щоб він обернувся, то, звісно, вкрив би себе ганьбою, але в мирний час хитрістю підчепити на гачок ворога — цього не посоромиться жодний справжній рицар.

В такому разі я вас познайомлю,— відповіла княгиня.