Хрестоносці

— Забув, що вона казала, але зараз пригадаю.

І він почав пригадувати, а присутні зосереджено мовчали і ждали, бо всі були певні, що королева може провіщати майбутнє.

Ага! — сказав нарешті Войцех. — Пригадав!

Королева сказала, що коли б усе тутешнє рицарство пішло з Вітольдом на Кульгавого, тоді сила поганська була б розтрощена. Але того не може статись через безчесність християнських володарів. Треба боронити границі й від чехів, і від угорців, і від Ордену хрестоносців, бо нікому довіряти не можна. А коли з Вітольдом піде лише купка поляків, то його подолає Тімур Кульгавий або його воєводи з своїм незліченним військом...

— Та зараз же мир,— озвався Топорчик,— і сам Орден нібито чимось допомагає Вітольдові: Хрестоносці не можуть інакше робити, хоч би для того, щоб показати богу святому, що готові з поганами боротись. Кажуть також придворні, що Куно Ліхтенштейн прибув сюди не тільки на хрестини, а й для переговорів з королем...

—А он і він! — вигукнув здивовано Мацько.

— Справді! — оглянувшись, сказав Повала. — Їй-богу, він! Не довго гостював у абата і, мабуть, ще вдосвіта виїхав з Типця.

—Чогось йому так пильно треба було,— похмуро відказав Мацько.

Тимчасом Куно Ліхтенштейн пройшов коло них. Мацько впізнав його по вишитому на плащі хресті, але той не впізнав ні його, ні Збишка бо бачив їх раніш в шоломах, а в шоломі, навіть коли підняте забрало, видно було тільки частину рицаревого обличчя. Проходячи, Ліхтенштейн кивнув головою Повалі з Тачева й Топорчикові, після чого поважно й велично став підніматися з своїми зброєносцями по сходах, до собору.

В цей час задзвонили дзвони, сполохавши зграї гав та голубів, що гніздилися в вежах, а разом з тим оповіщаючи, що незабаром почнеться меса. Мацько і Збишко разом з іншими увійшли до костьолу, трохи занепокоєні тим, що Ліхтенштейн так швидко повернувся. Але непокоївся більше старший рицар, бо увагу молодшого цілком заполонив королівський двір. Збишко ніколи в житті не.бачив нічого кращого за цей костьол і за це пишне товариство. По обидва боки від нього стояли найзнатніші мужі королівства, уславлені на раді і в боях. Багато з тих, чия мудрість привела до шлюбу великого князя Литви з прекрасною і юною королевою Польщі, вже померли, але декотрі ще були живі, і на них дивилися .з величезною шаною. Молодий рицар не міг надивитися на пишну постать Яська з Тенчина, кастеляна краківського, в якому єдналася суворість з поважністю і справедливістю; споглядав він мудрі й поважні обличчя інших райців, могутні рицарські голови, на яких волосся було рівно підстрижене над бровами, а по боках і ззаду спадало довгими пасмами. У декотрих на голові були сітки, у декотрих— тільки поворозки, щоб волосся держалося купи. Іноземні гості, посли римського імператора, чеські, угорські та австрійські, а також особи, які їх супроводили, дивували витонченістю своїх уборів; литовські князі й бояри, що були при королівській особі, незважаючи на літо і спеку, для пишності були одягнені в підбиті коштовним хутром шуби; руські князі, в цупких і широких уборах, на тлі костьольних стін та позолоти схожі були на візантійські ікони. Але з найбільшою цікавістю чекав Збишко на появу короля й королеви і з усієї сили протовплювався аж до грат, за якими перед самим олтарем видно було дві подушки з червоного оксамиту, бо королівське подружжя завжди під час меси стояло навколішках. Чекати довелося недовго: король увійшов першими дверима від різниці, і, поки дійшов до олтаря, його можна було добре бачити і розгледіти. Волосся у нього було чорне, довге, розпатлане і трохи зріджене над чолом, по боках закладене за вуха, обличчя смагляве, голене, ніс горбатий і трохи шпичастий, біля рота зморшки, очі чорні, маленькі, блискучі, бистрі, вони швидко перебігали по присутніх, наче він хотів, поки дійде до олтаря, полічити всіх людей в костьолі. На обличчі його лежала печать добродушності й заразом остороги; він мав вираз людини, яку щасливий випадок над її сподівання високо підніс і яка постійно мусить думати, чи відповідають її вчинки королівській гідності, та остерігатись непохвальних відзивів. Через те в його обличчі й рухах помічалась немов нетерплячість. Легко можна було догадатись, що гнів його мусить бути раптовий і страшний, що він залишається тим колишнім князем, який одного разу, роздратований крутійством хрестоносців, крикнув їхнім послам: «Ти до мене з грамотою, а я до тебе з списом!»

Але зараз цю природну запальність гамувала глибока і щира побожність. Не тільки новонавернені до християнської віри литовські князі, але й побожні з діда-прадіда польські вельможі проймалися благочестивими настроями присутнього в костьолі короля. Часто для більшої покути він одкидав подушку і стояв навколішках на голій кам"яній долівці; часто, піднявши руки вгору, він держав їх так доти, поки вони самі не опадали від знемоги. Він вистоював щонайменше по три меси щоденно, і вистоював з великою пристрастю. Відкриття чаші і голос дзвінка під час піднесення святих дарів завжди наповнювали його душу захватом, захопленням, раюванням і острахом. Після закінчення меси він виходив з костьолу, немов пробудившись від сну, умиротворений, лагідний, і придворні добре знали, що саме тоді найкраще просити в нього за що-небудь прощення або якогось дару.

Ядвіга увійшла дверима з ризниці. І хоч меса ще не почалась, але ті рицарі, що стояли поблизу грат, одразу попадали навколішки, мимоволі віддаючи їй шану, як святій. Збишко також став навколішки, адже ніхто з усіх численних віруючих не мав сумніву, що перед ними — свята, образи якої з часом прикрашатимуть олтарі костьолів. Суворе життя в постійній покуті останні роки особливо сприяло тому, що їй, крім королівської шани, віддавали шану майже як святій. З уст в уста серед панів і простого люду переходили чутки про вчинені королевою чудеса. Казали, що дотик її руки лікує хворих: люди, які не владали руками й ногами, одужували, одягаючи її стару одежу. Вірогідні свідки запевняли, що чули на власні вуха, як одного разу Христос говорив до неї з олтаря. Перед нею схиляли коліна іноземні монархи, шанував її й боявся образити навіть гордовитий Орден хрестоносців. Папа Боніфацій IX називав її благочестивою й вибраною дочкою церкви. Світ споглядав її діла і пам"ятав, що це дитина Анжуйського дому і польських Пястів, що це дочка могутнього Людовіка, вихованка найпишнішого двору і, нарешті, найпрекрасніша діва на землі, яка зреклася щастя, зреклася першої дівочої любові і, бувши королевою, взяла шлюб з «диким» литовським князем, аби разом з ним навернути до святого хрещення останній поганський народ у Європі. Чого німці не добилися, незважаючи на всі зусилля, на могутність Ордену, на хрестові походи, на море пролитої крові,— того доконало єдине її слово. Ніколи вінок апостольства не осявав молодшого і прекраснішого чола, ніколи апостольство не поєднувалось з таким самозреченням, ніколи жіноча краса не осявалась такою ангельською добрістю й таким смутком.

Її оспівували менестрелі при всіх дворах Європи; до Кракова з"їжджались рицарі з найвіддаленіших країн, аби побачити цю польську королеву; як зіницю ока, беріг і любив її польський народ, якому шлюбом з Ягеллом вона примножила могутності й слави. Одна тільки велика скорбота тяжіла над нею і народом — бог довгий час не, давав своїй обраниці потомства.

Та коли, нарешті, й ця недоля минулась, радісна звістка про виблагане благословення пробігла, мов блискавка, від Балтики до Чорного моря й Карпат і звеселила всі народи величезної держави. За винятком столиці хрестоносців, ту звістку радісно прийняли при всіх іноземних дворах. В Римі співали Те Deum. В польських землях остаточно утвердилась думка, що коли «свята пані» про щось попросить бога, те неодмінно здійсниться.

Тому до неї приходили люди благати, щоб випросила їм здоров"я, приходили посланці від країв і повітів, щоб в міру потреби молилася про дощ, про погоду в жнива, про щасливу косовицю, про вдалий медозбір, про достаток риби в озерах та звіра в лісах. Грізні рицарі з приграничних замків та городищ, котрі за звичаєм, запозиченим у німців, займалися розбоєм або міжусобною війною, на єдине її зауваження, вкладали мечі в піхви, відпускали бранців без викупу, повертали зайняті череди і мирились, подаючи один одному руки. Всі нещасні, всі нужденні товпились перед брамою краківського замка. Чистий дух Ядвіги проникав у людські серця, пом"якшував долю невільників, пиху панів, суворість суддів і, як провісник щастя, як ангел справедливості й миру, витав над усією країною.

І всі з піднесенням ждали благословенного дня. Рицарі пильно придивлялись до постаті королеви, щоб визначити, скільки часу їм доведеться ще ждати майбутнього наслідника чи наслідниці трону. Краківський епіскоп Виш, який був одночасно і найдосвідченішим у країні.та уславленим за границею лікарем, не обіцяв ще скорих пологів, і якщо все-таки провадились приготування, то тільки тому, що в ті часи існував звичай починати всілякі святкування якнайраніше і розтягати їх на цілий тиждень. Справді, постать королеви хоч і подалась трохи наперед, проте, як і раніш, залишалася стрункою. Одягнена вона була аж надто просто. Вихована при блискучому дворі і вродливіша за всіх тодішніх князівен, вона колись полюбляла коштовні тканини, ланцюжки, перли, золоті браслети й персні, а тепер уже кілька років не тільки ходила в чернечій одежі, але навіть прикривала обличчя, боячись, щоб думка про свою вроду не викликала в неї світської пихи. Даремно Ягелло, довідавшись про її вагітність, в пориві радості просив її прикрасити ліжко парчею, бісером та самоцвітами. Вона відповіла, що вже давно відмовилась од розкоші, бо пам"ятала, що час пологів часто буває і часом смерті, отож вона повинна прийняти ласку божу не серед коштовностей, а в тихій покорі.

Тимчасом золото й дорогоцінності йшли на академію, новохрещеній литовській молоді та на іноземні університети.

Королева погодилась змінити чернечий спосіб життя лише в тому, що від часу, коли надія на материнство перейшла в певність, не закривала більше обличчя, бо справедливо вважала, що тепер одежа покутниці їй не личить...

І всі з любов"ю дивились на її чудове обличчя, яке не потребувало прикрас,— ні золота, ні самоцвітів. Королева повільно йшла від дверей ризниці до олтаря з піднесеними вгору очима, в одній руці у неї був молитовник, в другій чотки. Збишко побачив її лілейне обличчя, голубі очі, сповнені спокою, доброти й милосердя, справжні ангельські риси, і серце його сильно забилось. Він знав, що бог велить любити свого короля й королеву, і любив їх по-своєму, але в цю мить серце його раптом сповнила велика любов, що постала не з обов"язку, а запалала сама собою, вона була разом і найвищою пошаною, і покірністю, і готовністю до самопожертви. Збишко був молодий і поривчастий, і його раптом охопило бажання якимось способом довести свою любов і вірність підданого рицаря, щось для королеви зробити, кудись летіти, когось зарубати, щось здобути й самому при тому головою наложити. «Піти хіба з князем Вітольдом, — подумав він, — бо як же я святій королеві прислужуся, коли ніде поблизу нема війни?» Йому навіть на думку не спадало, що можна прислужитись якимось іншим способом, ніж мечем, рогатиною або сокирою, і він готовий був сам один ударити на ціле військо Тімура Кульгавого, йому хотілось одразу ж після меси сісти на коня і щось вчинити. Але що? Він і сам не знав. Знав тільки, що не витримає, що руки в нього палають, палає вся душа...

І він знову забув про ту небезпеку, що йому загрожувала. На якийсь час забув навіть за Данусю, а коли в костьолі раптом залунав дитячий спів і нагадав йому про неї, Збишко відчув, що «то щось інше». Данусі він обіцяв вірність, обіцяв трьох німців, і тої обіцянки додержить, але ж королева — незрівняна ні з ким жінка, і коли подумав, скількох ворогів хотів би вбити для королеви, то побачив перед собою безліч панцерів, шоломів, страусового та павиного пір"я і відчув, що для його, бажання й того було замало...