Хрестоносці

Я скажу,— похмуро відповів Мацько,— що вигодував цього хлопця змалку... На ньому тримається наш рід, бо я вже старий,— але зробити такого він не може, хоч би мав загинути.

Суворе обличчя його почало тремтіти, і раптом любов до небожа спалахнула в ньому з такою силою, що він схопив його своїми окутими в залізо руками й вигукнув:

—Збитку! Збитку!

А молодий рицар аж здивувався і, обнявши дядька, мовив:

А я й не знав, що ви мене так любите!..

Бачу, що ви справжні рицарі, — сказав зворушений Повала,— а тому, що молодий заприсягся мені своєю честю, що з"явиться, не буду його брати під варту; таким, як ви, людям можна вірити. Але ви не журіться. Німець цілий день у Тинці пробуде, отже я короля раніш побачу й так йому про цю пригоду розкажу, щоб його якнайменше розсердити. То ще щастя, що я встиг зламати списа, велике щастя!

Але Збишко сказав:

Коли вже неодмінно маю головою наложити, то нехай би я мав хоч ту втіху, що хрестоносцеві кістки потрощив.

Честь свою ти боронити вмієш, а того не збагнеш, що весь наш народ міг зганьбити! — нетерпляче відказав Повала.

Розуміти я розумію,— сказав Збишко,— отож мені через те й жаль...

Повала звернувся до Мацька:

—Знаєте, пане, якщо цьому недоліткові пощастить викрутитись, ви повинні надіти йому на голову каптур, як соколам роблять, бо інакше він своєю смертю не вмре.

Він би викрутився, аби ви, пане, захотіли втаїти перед королем те, що трапилось.

А що ж із німцем подієш? Язика ж йому не зав"яжеш.

Правда! Правда!..

Так розмовляючи, вони рушили назад до почту княгині. Слуги Повали, що були змішалися з людьми Ліхтенштейна, тепер їхали за ними. Здалека видно було, як серед мазурських шапок маяло в повітрі павине пір"я хрестоносця та як виблискував на сонці його шолом.

Дивна у цих хрестоносців натура,— ніби в задумі, озвався рицар з Тачева.— Коли хрестоносцеві зле йдеться, він робиться поступливий, як францисканець, покірний, як ягня, і солодкий, як мед, так, наче кращого й на світі немає. Але нехай він відчує за собою силу — ніхто більш за нього не набундючиться і ні в кого не знайдеш менше змилування. Мабуть, господь дав їм кремінь замість серця. Придивлявся я до всяких народів і не раз бачив, як справжній рицар щадить слабшого, кажучи собі: «Не прибуде мені честі, коли я лежачого розтопчу», А хрестоносець саме тоді найзапеклішим робиться. Тримай же його за голову і не пускай, бо інакше лихо тобі буде! Отакий і цей посол: зараз хотів не тільки вашого вибачення, а й вашої ганьби. Але я радий, що того не буде.

Не діжде він! — вигукнув Збишко.

Постарайтесь, щоб він не помітив у вас смутку, бо зараз же зрадіє.

Після цього вони доїхали до почту і прилучились до двору княгині. Посол хрестоносців, побачивши їх, одразу набрав виразу пихи й погорди, але вони, здавалось, зовсім його не помічали. Збишко спинився коло Данусі й весело почав розказувати їй, що з пагорка вже добре видно Краків. А Мацько розповідав одному з піснярів про надзвичайну силу пана з Тачева, який зламав списа в руці Збишка, немов суху бадилину.