Хрестоносці

Але пан з Тачева, що стояв поблизу, відказав:

Кому заважало хрещення Литви, тому може бути огидним і хрест.

Ми носимо хрест на плащах,— спогорда відповів Шенфельд.

Повала відказав на це:

— А його треба носити в серцях.

Тимчасом труби заграли ще гучніше, і увійшов король, а разом з ним архієпіскоп гнєзненський, єпіскоп краківський, єпіскоп плоцький, кастелян краківський та кілька інших сановників, серед яких були і Зиндрам з Машковиць герба Сонце, і королівський улюбленець молодий князь Ямонт. Король мало змінився з того часу, відколи Збишко його не бачив. Щоки його були такі самі рум"яні, волосся таке саме довге, король так само щохвилини одгортав його за вуха і так само зиркав бистрими очима. Проте Збишкові здалося, що він споважнів і набрав більшої величності, немов певніше відчув себе на тому троні, який хотів залишити по смерті королеви, не бувши певним, чи на ньому всидить. Тепер він був свідомий своєї незмірної могутності й сили. Обидва мазовецькі князі одразу стали обабіч короля, попереду били привітальні поклони німецькі посли, а навколо стояли сановники і найзнатиіші придворні. Від безупинних вигуків, від звуку труб та брязкоту литавр дрижали навколо подвір"я мури.

Коли, нарешті, настала тиша, посол хрестоносців фон Венден почав щось говорити про справи Ордену, але король, з перших слів зміркувавши, до чого воно йдеться, нетерпляче махнув рукою і сказав своїм низьким гучним голосом:

—Помовчав би краще! Ми прийшли сюди веселитися, їсти й пити, а не слухати твої пергаменти.

При цьому король добродушно усміхнувся, аби хрестоносець не подумав, що він йому гнівно відповідає, і додав:

—Про справи матимемо час говорити з магістром у Рацьонжку.

Потім звернувся до князя Земовіта:

—А завтра в пущу на лови? Га?

Запитання короля було разом і попередженням, що цього вечора ні про що, крім ловів, не хоче говорити. Він дуже любив лови й задля них охоче приїжджав у Мазовію, бо Малопольща й Великопольща були не такі лісисті, а місцями вже так залюднені, що лісів і зовсім не залишилось.

Обличчя присутніх повеселіли, бо всі знали, що король за розмовою про лови буває веселий і надзвичайно ласкавий. І князь Земовіт одразу почав розказувати, куди поїдуть і на якого звіра полюватимуть, а князь Януш послав одного з придворних привести з міста й показати королю двох своїх дужаків «оборонців», які виводили з лісових хащів зубрів за роги й ламали кістки ведмедям.

Збишкові дуже хотілося піти поклонитись королю, але він не міг до нього доступитись. Тільки князь Ямонт, очевидно забувши про гостру одповідь, свого часу одержану від молодого рицаря в Кракові, здалека приязно кивнув йому головою, на мигах запрошуючи при першій нагоді підійти ближче. Але в цю мить чиясь рука доторкнулась до плеча молодого рицаря, і вій почув ніжний голос:

—Збишку...

Юнак обернувся й побачив перед собою Ягенку. Зайнятий до цього зустріччю княгині Земовітової, а потім розмовою з княгинею Янушовою, він не міг підійти до дівчини, тому вона, користуючись з замішання під час прибуття короля, сама прийшла до нього.

—Збишку,— повторила вона, — хай тебе втішить бог і пресвята діва.

—Господь вам віддячить,— відповів рицар.

І він з вдячністю глянув у її голубі, немов припалі росою очі. Вони мовчки стояли одне перед одним, бо хоч Ягенка прийшла до нього, як добра й сумна сестра, проте здалася йому в своїй царській поставі й двірському уборі такою не схожою на колишню Ягенку, що він у першу мить навіть не насмілився звернутися до неї на «ти», як колись у Згожелицях та в Богданці. а їй здалося, що їм нема вже про що говорити.