—А після викупу Мацька ви залишитесь у цих краях?
Збишко здивовано глянув на неї. Досі він так глибоко переживав своє горе, що ніколи й не думав про майбутнє, і, звівши вгору очі, немов щось міркуючи, відповів:
—Не знаю! Господи милосердний, звідки мені знати? Я знаю тільки одне: куди б я не помандрував, туди помандрує і моя доля. Ой, тяжка доля!.. Викуплю: дядька та й поїду, мабуть, до Вітольда виконувати свої обітниці проти хрестоносців та, може, там і загину.
Очі дівчини затуманились від сліз; трохи нахилившись до юнака, вона стиха почала просити: — Не гинь, не гинь!
Вони знову замовкли. Збишко аж під мурами міста одігнав від себе тяжкі думки і сказав:-
А ви... ти залишишся при дворі?
Ні,— відповіла вона. — Нудьгую я за братами і Згожелицями. Чтан і Вільк там уже, мабуть, поженилися, а хоч би й ні, то я їх тепер не боюся.
Дасть бог, дядько Мацько одвезе тебе до Згожелиць. Він тобі такий друг, що можеш покластися на нього в усьому. Але й ти пам"ятай про нього.
Богом тобі присягаюся, що буду йому як рідна дочка...
Сказавши це, Ягенка журно заплакала.
Другого дня Повала з Тачева прийшов до заїзду Збишка і сказав йому:
—Після свята божого тіла король вирушає до Рацьонжка на побачення з великим магістром, а ти залічений до складу королівських рицарів і поїдеш з нами.
Почувши це, Збишко аж почервонів від радості. Залічення до складу королівських рицарів не тільки убезпечувало його від підступів та зрадливості хрестоносців, а й було для нього великою честю. Адже до цих рицарів належали і Завіша Чорний, і його брати: Фарурей і Кручек, і сам Повала, і Кщон з Козіхглув, і Стах з Харбімовиць, і Пашко Злодій з Біскупиць, і Лис з Торговиська і багато інших грізних і славетних рицарів, відомих не тільки в своєму краї, а й за границею. Король Ягелло взяв їх з собою не всіх, декотрі залишилися вдома, а інші шукали пригод у далеких заморських краях; проте він знав, що і з ними можна було їхати хоч би й до Мальборга, не боячись зради хрестоносців: в разі чого вони своїми могутніми руками зруйнували б мури і прорубали б йому дорогу серед німців. На думку про таких могутніх товаришів молоде Збишкове серце сповнилося гордістю.
В першу хвилину він навіть забув про своє горе і, стискаючи руку Повали з Тачева, з радістю говорив йому:
—Вам, а не кому іншому, я маю дякувати за це. Вам, вам!
Почасти мені,—відповів Повала,—а почасти тутешній княгині, але найбільше нашому милостивому королю. Піди ж зараз та вклонися йому в ноги, щоб він не вважав тебе невдячним.
Я готовий за нього загинути, клянусь богом!— вигукнув Збишко.
Зустріч на віслянському острові Рацьонжі, на яку король виїхав після свята божого тіла, відбувалася при несприятливих прикметах і не привела до згоди і розв"язання різних питань. Лише через два роки на тому самому місці була проведена друга зустріч, на якій король одержав назад Добжинську землю разом з Добжинем і Бобровниками, зрадливо віддану князем Опольським в заставу хрестоносцям. Ягелло прибув на зустріч дуже роздратований обмовою, яку хрестоносці поширювали про нього в західних дворах і навіть у Римі, і гнівний на несумлінність Ордену. Магістр не хотів провадити переговорів про Добжинь, і робив це навмисне. І він сам, і орденські сановники щоденно повторювали полякам: «Війни ні з вами, ні з Литвою ми не хочемо, але Жмудь — наша, бо нам віддав її сам Вітольд. Обіцяйте, що не будете йому допомагати, то війна з ним скінчиться скоро, а тоді й будемо говорити про Добжинь, і ми зробимо вам великі поступки». Але розумні й досвідчені королівські радники, знаючи брехливість хрестоносців, не давали себе одурити: «Якщо зросте ваша могутність,—відповідали вони магістрові,—то збільшиться й ваша зухвалість. Ви кажете, що до Литви вам немає ніякого діла, а проте хочете посадити Скіргелла на Вітольдів престол. Але ж бог з вами, адже це дідизна Ягелла, і тільки він один може настановити князем у Литві, кого сам схоче. Отож опам"ятайтеся, щоб наш великий король не покарав вас!» Магістр відповів на це, що коли король є справжнім владарем Литви, то нехай накаже Вітольдові припинити війну і повернути Орденові Жмудь, інакше Орден змушений буде напасти на Вітольда там, де йому легше можна завдати поразки. Таким чином суперечки тривали з ранку до вечора, немов у зачарованому колі. Не бажаючи давати Орденові ніяких зобов"язань, король все більше нетерпеливився і казав магістрові, що якби Жмудь була щаслива під владою хрестоносців, то Вітольд і пальцем не ворухнув би, бо в нього не було б ні приводу, ні причини. Магістр був чоловіком спокійним і краще за інших хрестоносців враховував могутність Ягелла, тому намагався не зважати на нарікання деяких надто гордих та запальних комтурів, не шкодував похвальних слів і часом навіть удавав з себе покірного. Але й у цій покорі інколи вчувалися приховані погрози, через те переговори не давали ніяких наслідків. Обговорення важливих питань незабаром припинилося, і вже другого дня розглядалися тільки другорядні справи. Король гостро напав на Орден за утримання розбійницьких банд, за приграничні напади та грабежі, за викрадення Юрандівни і малого Яська з Креткова, за вбивства кметів і рибалок. Магістр відмовлявся, викручувався, присягався, що все це було вчинено без його відома, і в свою чергу докоряв за те, що поганам-жмудинам допомагали не тільки Вітольд, а й польські рицарі, навівши за приклад Мацька з Богданця. На щастя, король уже знав від Повали, чого рицар з Богданця шукав у Жмуді, і зміг відповісти на цей закид. Це було тим легше зробити, що в його почті був Збишко, а в магістровім обидва фон-Бадени, які прибули сюди, сподіваючись побитися з поляками на герці.
Та з цього нічого не вийшло. В тому разі, коли б діло пішло добре, хрестоносці мали намір запросити великого короля до Торуня і влаштувати там на його честь кількаденні змагання та учти, але тому що переговори були невдалі й викликали обопільну неприязнь і озлоблення, всім було не до розваг. Рицарі тільки в ранкові години потроху мірялись силою і спритністю, та й то, як сказав веселий князь Ямонт, німцям воно було не до смаку, бо Повала з Тачева виявився дужчим на руку за Арнольда фон Бадена, Добек з Олесниці спритнішим за всіх у змаганнях на списах, а Лис з Торговиська — у стрибках через коня. Користуючись з нагоди, Збишко порозумівся з Арнольдом фон Баденом про викуп. Пан де Лорш, як граф і знатний рицар, дивився на Арнольда звисока і заперечував проти викупу, беручи все на себе. Проте Збишко вважав, що рицарська честь зобов"язує його заплатити умовлену кількість гривень, і хоч сам Арнольд пропонував зменшити ціну, він не прийняв ні цієї знижки, ні посередництва пана де Лорша.
Найзначнішою достойністю Арнольда фон Бадена була незвичайна фізична сила, а загалом він був чоловіком простакуватим, навіть придуркуватим, трохи жадібним до грошей, але чесним. У нього не було властивої хрестоносцям хитрості, через те він не приховував від Збишка, чому готовий узяти меншу ціну. «Угоди між великим королем і магістром однак не вийде,— сказав Арнольд фон Баден,— а обмін полоненими відбудеться, так що ти міг би одібрати дядька задарма. Отож я хочу взяти хоч що-небудь, аніж нічого, бо гаманець мій завжди порожній і його часто ледве вистачає на три гарнці пива на день, а я як не вип"ю п"ять або шість, то почуваю себе погано». Але Збишко сердився на нього за такі слова. «Я повинен заплатити,— казав він,— бо присягнувся рицарським словом, а дешевше нехочу, аби ти знав, що ми стільки й варті». Арнольд обійняв Збишка, а польські й орденські рицарі хвалили його, кажучи: «Він по заслузі в такі молоді літа носить рицарський пас і остроги, бо пам"ятає про честь і гідність».
ebooksa