Хрестоносці

Я пробачив їй усе,— відповів де Лорш,— і це найкраще підтверджується тим, що за її цноту і красу я хотів битися з рицарем із Тачева.

—Не роби цього,— ще серйозніше сказав Збишко. — Я знаю, що це була б смерть, але краще мені

вмерти, ніж вічно журитись та сумувати...

Панові Повалі такі речі вже не в голові. Краще підеш зо мною завтра до нього та подружишся з ним.

Так я й зроблю, бо ж Повала пригорнув мене до серця, але завтра він їде з королем на лови.

—То підемо зрання. Король любить лови, але й спочинку не цурається, а сьогодні він проговорив допізна.

Так вони й зробили, але чех, який пішов у замок ще раніше, щоб побачитись з Ягенкою, повідомив їх, що Повала ночував не вдома, а в королівських покоях. Проте їхня невдача оплатилася, бо князь Януш запросив їх прилучитися до свого почту, завдяки чому вони могли взяти участь в ловах. Їдучи до пущі, Збишко також мав можливість поговорити з князем Ямонтом, який повідомив йому добру новину.

—Роздягаючи короля на сон,— сказав він,— я нагадав йому про тебе і про твою краківську пригоду. А Повала, який був при цьому присутній, додав, що хрестоносці захопили твого дядька, і просив короля, щоб він зажадав у них віддати його. Король, дуже лютий на них за викрадення малого Яська з Креткова та за інші вчинки, розсердився ще більше. «До них треба б не з добрим словом,—сказав він,— а з списом! З списом! З списом!» А Повала навмисне підкидав у цей вогонь дров. І вранці він навіть не глянув на орденських послів, що чекали його коло брами, хоч ті кланялись до землі. Ні, не доб"ються вони тепер від нього обіцянки, що він не допомагатиме князеві Вітольду, і не знатимуть, що робити. Але ти будь певен, що за твого дядька король не забуде притиснути самого магістра.

Так утішав його князь Ямонт, але ще більше втішила Ягенка, яка супроводила княгиню Земовітову в пущу і постаралась по дорозі назад їхати поруч із Збишком. На ловах усі почували себе вільно і через те звичайно поверталися назад парами, а що жодна пара не прагнула їхати близько біля іншої, то розмовляти можна було про все. Ягенка вже раніш знала від чеха про Мацькову неволю і не марнувала часу. На її прохання княгиня дала листа до магістра, а крім того, зажадала від торунського комтура фон Вендена, аби він у своєму листі-звіті про плоцькі справи згадав про Мацька. Той сам хвалився потім княгині, що дописав таке: «Якщо хочете задобрити короля, не чиніть йому в цій справі перешкоди». А магістрові в той час найбільше і йшлося про те, щоб якнайбільше задобрити могутнього владаря і цілком безпечно повернути всі сили проти Вітольда, з яким Орден справді досі не міг дати ради.

Отже, я зробила все, що могла, аби не було затримки,— скінчила Ягенка.— А король, не бажаючи поступитися перед сестрою в важливих справах, напевне постарається догодити їй хоч у менших, в чому я впевнена.

Якби це було не з такими зрадливими людьми,— відповів Збишко,— то я просто одвіз би викуп, і на цьому б усе й скінчилося. Але від них можна всього сподіватися, як от сталося з Толімою, що й гроші загарбають і того, хто їх привіз, не помилують, коли за ним не стоїть яка-небудь сила.

—Розумію,— сказала Ягенка.

—Ви тепер усе розумієте,— зауважив Збишко, — і я, поки житиму, буду вам вдячний.

Ягенка підвела на нього свої добрі смутні очі й запитала:

— Чому не говориш мені «ти», ми ж змалку знайомі?

—Не знаю,— щиро відповів Збишко.— Мені якось ніяково... і ви вже не та вітрогонка, якою колись були, а... ніби... щось зовсім...

Він не міг знайти порівняння, а вона перебила його і сказала:

Бо стала старшою на кілька років... а мого батька в Шльонську німці вбили.

Правда! — відказав Збишко.— Дай йому боже царство небесне.

Якийсь час вони мовчки їхали поруч, немов дослухаючись до вечірнього шуму сосен. Потім Ягенка спитала: