Хрестоносці

22
18
20
22
24
26
28
30

— Яв очі вам скажу, магістре, що осуджую вашу поведінку: зараз треба було б підносити дух рицарства, а не послаблювати його.

Проте, незважаючи ні на які зусилля, сльози не переставали литися з очей магістра й котилися по чорній бороді, немов у ньому плакав хтось інший.

Нарешті, трохи опанувавши себе, він суворо глянув на комтурів і гукнув:

—По корогвах!

Магістр сказав це так владно, що всі поскакали до своїх корогов, а він простягнув руку до зброєносця і сказав:

—Дай мені шолом.

Серця воїнів в обох таборах уже давно гупали, як молотки, а сурми все ще не давали сигналу до бою. Настали хвилини дожидання, що були, можливо, тяжчі за саму битву. На полі між німцями й королівським військом, з боку Танненберга, височіло кілька вікових дубів, на які повилазили місцеві хлопи, щоб подивитись на величезні армії, яких з давніх-давен не бачив світ. Крім цієї групи дерев, на полі не було нічого, воно було пусте, сіре, безрадісне, наче вимерлий степ. По цьому тільки шугав вітер, а над ним тихо витала смерть. Очі рицарів мимоволі зверталися до цього зловісного, мовчазного поля. Часом на сонце насувалася хмара, і тоді на поле спадала смертна тінь.

Раптом зірвався вихор. Він зашумів у лісі, зірвав з дерев цілі оберемки листя, ринув у поле, підхопив сухі стебла трав, збурив хмару куряви й поніс її в очі орденському війську. В ту ж мить повітря здригнулося від пронизливого звуку ріжків, дудок і пищалок, і ціле крило литовського війська зірвалося з місця, немов зграя птиць, що зривається летіти. За своїм звичаєм литвини одразу помчали навскачки. Коні, повитягавши шиї та прищуливши вуха, з усієї сили мчали вперед; вимахуючи мечами і списами, вершники з жахливим криком летіли проти лівого крила хрестоносців.

Магістр якраз був там. Він уже заспокоївся, тепер з його очей замість сліз сипалися іскри. Побачивши литовську летючу хмару, він звернувся до Фрідріха Валленрода, який командував цим крилом:

—Вітольд виступив першим. Починайте й ви в ім"я господнє!

І помахом правиці рушив чотирнадцять корогов залізного рицарства.

—Gott mit uns! — крикнув Валленрод.

Корогви, похиливиш списи, спочатку пішли кроком. Але як та зрушена з гори скеля, падаючи, набирає все більшого руху, так і вони — з кроку перейшли на рись, потім на чвал і йшли так страшно й нестримно, як лавина, яка мусить стерти й роздавити все, що їй трапиться на шляху.

Земля стогнала і вгиналася під ними.

* * *

З хвилини на хвилину битва мала розпочатися на всьому фронті, і польські корогви почали співати старої бойової пісні святого Войцеха. Сто тисяч укритих залізом голів і сто тисяч пар очей піднялись до неба, а з ста тисяч грудей вирвався один могутній голос, подібний до грому небесного:

Богородице, о діво, Богом славлена Маріє! Твого сина ти єдина Мати господа, Маріє, Милуй нас, прощай нам, Кіріє елейсон!..

І вони одразу відчули міць у тілі й готовність умерти. В тих голосах і в пісні лунала така переможна сила, ніби могутній грім прокотився по небі. В руках рицарів затремтіли списи, затремтіли корогви і стяги, затремтіло повітря, загойдалися віти в бору, в глибині лісів озвалася луна, ніби повторюючи озерам, лукам і всій безмежній землі:

Милуй нас, прощай нам, Кіріє елейсон!..

А вони співали далі:

Почуй нас, твоїх створінь, хрестителю,